століття. До Врубеля. Еге ж?
– Еге?
– Ну й чьо, не склалося? – співчутливо сказала подруга.
– Не склалося.
– Я так і зрозуміла, – задоволено кивнула Чуб. – І в мене з Демоном не склалося. Тобто з моїм Демоном – із Яном. На шабаші все було наче сюди-туди… Точно не пам’ятаю, нетвереза була. А коли протверезіла, допетрала: то ж був зовсім інший Ян. Холодний якийсь. Дивно. Я ж йому подобалася – точно!
– Не подобалася ти йому, – неочікувано жорстко сказала Маша. – Ані ти, ані я, ані Катя. Повір. Я з ним розмовляла.
– З моїм Яном?!
– Ні. З моїм Деном.
Тут автор має дещо пояснити.
Із тим, кого Голова київських відьом Василиса Андріївна шанобливо називала Хазяїном, кого книга Києвиць називала «Той, що стоїть по ліву руку» й кого Даша й Маша, за притаманною людям звичкою, називали Демоном, – із Дем’яном, Яном, Демитрієм Києвицьким у без року тиждень Києвиць склалися складнопідрядні стосунки.
Почати з того, що кожна з Трьох Києвиць бачила Свого Демона.
Перед Катею він з’являвся у вигляді холодного блондина.
Перед Дашею – у вигляді моторного рудого хлопця (в якого Землепотрясна Даша не проминула закохатися по самі вуха!)
Маша ж водила знайомство з нічнооким і чорноволосим, який спочатку з’явився перед нею веселим і добродушним, але дуже швидко дав зрозуміти: то була лише маска, покликана пом’якшити випадковим обраницям перехід до іншого Києва.
І Маші деколи доводилося бачити його непроникний погляд, губи, що говорили загадками й напівнатяками. Та наштовхуватися на його зневагу.
Не так щоб Демон відмовлявся їм допомагати.
Але ранг його в Києві був надто високий, щоб він вважав за потрібне приховувати: він поважає не їх, а їхню владу, бо вони – люди, сліпі, викликають у нього таку саму пихату зневагу, як сліпі кошенята у людей, які не схильні милуватися нерозумними тваринками.
– Ні, я не вірю! – Від надміру почуттів Чуб схопилася на ноги, задзвеніла сережками. – Не вірю, що я Яну зовсім перестала подобатися! Вася ж казала: Демон за нас. Ян вірить: ми – істинні. Він нам допоможе. Не розумію, чому він не з’являється?
– Він сказав мені, як його знайти. – Маша поглянула на небо. – У будь-якому разі доведеться з ним зустрітися. Може, він порадить, як бути з Акнір. Хоча… – Вона помовчала. – Знаєш, я не впевнена, що так уже хочу бути Києвицею.
– Ти? – дзенькнула золотом Чуб. – Ти ж більше за всіх хотіла!
– Не знаю, – зітхнула студентка. – Так якось одразу не склалося. І те, що я з дому пішла. І те, що ми не можемо до церкви зайти. Я повз Володимирський собор сьогодні йшла, мене наче вдарили! І те, що Мир загинув…
– Ти чьо, за цим придурком сумуєш?! – пхикнула Даша. – Він був сатаніст!
– Він мене врятував, – сказала Ковальова. – Але річ не тільки в цьому.
– А в чому? – Даша з цікавістю вдивлялася в обернений до неба профіль подруги. – Ну, колися! Я ж відчуваю щось не те. Про що ти там думаєш тихцем?
Маша стрімко втягнула повітря, збираючись повідомити