намагався говорити спокійно, але Марічка чула, що голос тремтить від злості. Невже і він злий на неї?
– Я… хотіла… воно зійде?
Тато видихнув і присів біля Марічки. Вона помітила, як він, дивлячись у її незапухле око, намагається всміхнутись, як колись – легко, підбадьорливо, по-змовницьки, – і йому не вдається, а вимучена усмішка здається приклеєною до обличчя.
– Усе буде добре, от побачиш. Завтра лікар скаже те саме. А тепер іди до себе й почитай щось, бо ти вже, певно, забула всі букви за літо.
Марічка ображено закусила губу й пішла у свою кімнату. Читати не хотілося, букви розпливались, пекло і сльозилось око, ще й рана почала боліти. Хоч не настільки сильно, щоб знов ризикнути піти до батьків, однак кожен рух віддавав пекучим уколом, і їй здавалося, що рану знов зашивають, але тепер вона це відчуває.
Марічка скрутилася калачиком на ліжку, заплющила очі та спробувала знову помріяти про майбутнє. Ще вчора це було так легко: вона на сцені, у різних костюмах, із підмальованими очима і вкладеним волоссям, танцює, співає, і зал допомагає їй… Сьогодні нічого не клеїлося. Такі ще вчора чіткі картинки сьогодні розмивались, і страх стискав горло. Завтра… Завтра лікар скаже, що все буде добре, і вона знов зможе мріяти.
Усю дорогу до лікарні Марічка стискала татову руку. Вона так боялася, що аж крутило в животі, але вперто повторювала подумки, як заклинання: «Чоло заживе, чоло заживе, чоло заживе…»
Коли тато провів її через довгу чергу до дверей, Марічка вже ледь не плакала. Здавалося, на неї дивляться всі, а одна жінка навіть сказала, зацитькуючи малого хлопчика:
– Диви, будеш нечемний і лазитимеш, де не треба, і тобі таке буде.
А мама, як навмисно, заплела дві тугі коси, чим повністю відкривала чоло, і єдине, що Марічка могла, – опустити голову низько-низько, аж підборіддя впиралось у груди.
Коли тато відчинив двері в кабінет і пропустив її, Марічка зраділа лише на мить, а тоді побачила Івана. Він знов тут і дивиться так уважно, ніби чекає на щось; так, ніби навмисно прийшов, щоб подивитися на неї.
Марічка прикусила губу й опустила голову. Вона більше не могла дивитись Іванові в очі. У них не було вчорашнього несподіваного страху, тільки… блиск, як на футболі… Він прийшов, щоб подивитись на неї, на її рану… щоб… хвалитися потім хлопцям, що дивився на страшне?..
Дівчинка побачила, як Івановим обличчям пройшла хвиля: на мить стиснулись губи, наморщився ніс і примружились очі. Лише на мить – але були в тому і відраза, і якась неприємна цікавість… Марічка відчула себе тваринкою в зоопарку, мавпочкою в клітці, наляканою увагою, криками і тим усім непотребом, який кидають у неї діти… Тією мавпочкою, яку вона бачила два місяці тому в заїжджому зоопарку і якій сама кинула в клітку недоїдене яблуко…
Коли медсестра відвела її в сусідню кімнату і почала обробляти рану, Марічка навіть не смикнулася, хоч пекло й щипало. Вона лише хотіла якнайшвидше додому, залізти під ковдру, заховатись від усіх і спати, спати, спати – і прокинутись,