не заперечував проти зйомки. Навпаки – молодий араб вискочив з натовпу і, метляючи над головою єгипетським прапором, щось прокричав. До нього приєдналися інші. Півтора десятки горлянок горлали у мою камеру заклики про відставку Мубарака. Я знімав.
Зненацька хтось викрикнув з натовпу англійською:
– Звідки ти, друже?
Я сказав:
– Україна.
– Давай, йди до нас! Приєднуйся! Знімай усе! Потім покажеш у своїй країні, що у нас мирна демонстрація.
Пропозицію зустріли схвальним ґелґотанням. Я покосився на Марко. Італієць відповів легким кивком. Ми влилися у натовп і разом з усіма посунули в напрямку Тахріра.
На наступному перехресті (вздовж вулиці Мохаммеда Фаріда) я нарешті побачив загони поліцейських. У чорній уніформі, шоломах з опущеними забралами, з прямокутними щитами, вони вишикувались у кілька шеренг, перегороджуючи вулицю, що впиралась у Мохаммеда Фаріда. З іншого боку проспекту виднівся такий же стрій. Я враз усвідомив, чому раніше не бачив поліції. Вони блокували простір за квартал ліворуч та праворуч від того проспекту, яким рухалися демонстранти.
Колона завернула на Каср-аль-Ніл, вулицю, що впиралась безпосередньо у Тахрір.
Кілька найбільш запеклих юнаків відділились від юрби і, закривши обличчя хустками, рушили на поліцейських. Тримаючись на віддалі, хлопці здіймали руки і щось викрикували. Лаялися, мабуть. Проте далі лайки й словесних погроз справа не йшла. На початку ніхто не жбурляв каміння, не розносив вітрини магазинів і не палив усе, що тільки може горіти.
До Тахріра лишилося півкварталу. Люди прибували. По тротуарах ледве можна було протиснутися. Я піднявся на пальцях і подивився назад. Колона демонстрантів зайняла весь видимий простір. Перед очима нуртувала маса смаглявих голів.
Помалу я почав відчувати, що юрба густішає. Попереду щось перетнуло шлях колоні. Задні ряди, не знаючи про це, напирали. Я схопив Марко за руку і потяг до будинку ліворуч.
– Що таке? – блиснув очима італієць.
– Мені це не подобається. Попереду щось коїться. Раптом щось станеться, може початися тиснява.
У центрі Каїра будівлі щільно припасовані одна до одної, утворюють суцільну стіну вздовж вулиці. Якщо ти не на перехресті, завернути нема куди. Узявшись за віконну решітку, я виліз на виступ фундаменту і подивився вперед:
– Чорт!
– Що там? – захвилювався Марко.
– Спецназ загородив вихід до площі. – Перші ряди демонстрантів готові зчепитися з копами. Можливо, хтось і не хотів, але не мав вибору: ззаду натискали інші.
Я зіскочив на асфальт. Тієї ж секунди від голови колони дійшла низка дивних звуків, схожих на кашель. Щось приглушено гахнуло – десять, може, дванадцять разів поспіль. Далі повітря пронизало металічне брязкання: неначе напівпорожні банки «Pepsi» котилися по тротуару.
Флорентієць Марко повернувся до мене і самими очима запитав: «Що це було?»
Єгиптяни завмерли. Хтось закричав.