я вже довів свою оповідь до часу, який вказав від початку, і оскільки найістотніше з того, про що мені лишилося розповісти, належить до воєн флорентійців і венеційців із Філіппо, герцогом Міланським, про що буде розказано, коли ми говоритимемо саме про Флоренцію, я свою оповідь перериваю і тільки нагадаю про становище в Італії, про її правителів і про війни, які в ній тривали на той час, до якого ми дійшли.
Якщо говорити про найзначніші держави, то королеві Джованні II належали королівство Неаполітанське, Марка, частина папських земель і Романья. Але частина міст у цих землях підкорялася Церкві, частина підкорялася законним правителям або ж була підвладна тиранам, які захопили там владу: так, у Феррарі, Модені й Реджо панували д’Есте, у Фаенці – рід Манфреді, в Імолі – Алідозі, у Форлі – Орделаффі, у Ріміні й Пезаро – Малатеста, а в Камеріно – рід Варано. Частина Ломбардії визнавала владу герцога Філіппо, частина підкорялася венеційцям, бо всі дрібніші володіння в цій провінції було знищено, за винятком герцогства Мантуанського, де панував рід Ґонзаґи. Більша частина Тоскани належала флорентійцям, незалежними лишалися тільки Лукка і Сієна, причому Луккою володіли Ґвініджі, а Сієна була вільною. Генуезці то мали волю, то потрапляли під владу або французьких королів, або роду Вісконті, животіли безславно і вважались одними з найбільш незначних громадянств. Жоден із цих головних правителів не мав власного війська. Герцог Філіппо замкнувся в своєму палаці й не навертався нікому на очі, всі його війни вели довірені воєначальники. Венеційці, ледве їхні честолюбні погляди звернулися до суходолу, самі відмовилися від зброї, яка принесла їм таку славу на морі, і, за прикладом інших італійців, довірили керувати своїм військом чужоземцям. Папа, якому духовний сан воювати не дозволяв, і королева Джованна Неаполітанська, як особа жіночої статі, з необхідності вдавалися до того, що інші державці чинили через недогляд. Тій самій необхідності підкорялися флорентійці: дворянство їхнє в безперервних громадянських чварах було перебите, держава перебувала в руках людей, які звикли торгувати, які військову справу й успіх у ній довіряли іншим. Отож італійські збройні сили були в руках або дрібних володарів, або воїнів, які не були державцями: перші набирали військо не для зростання своєї слави, а лише для того, щоб стати багатшими або бути в більшій безпеці; другі, змалку виховані для військової справи, нічого більше не вміли і тільки на неї й могли розраховувати, якщо хотіли досягти багатства та могутності. Серед них у той час найбільшу славу мали Карманьйола, Франческо Сфорца, Нікколо Піччініно – учень Браччо, Аньйоло делла Перґола, Лоренцо і Мікелетто Аттендолі, Тарталья, Якопаччо, Чекколіно з Перуджі, Нікколо да Толентіно, Гвідо Торелло, Антоніо даль Понте ад Ера і ще багато до них подібних. Треба додати також дрібних володарів, про яких уже згадували, і ще римських баронів Орсіні й Колонна, а також синьйорів