духу раптово, пластично розкривається в них глибоко прихована в крові демонічна сила.
Щоб цілком усвідомити таємничу природу переможеного демоном поета, щоб усвідомити сутність самого демонізму, я, вірний своєму методу порівняння, непомітно протиставив трьом трагічним героям їхню протилежність. Але поетові демонічного натхнення не можна протиставляти поета, скажімо, недемонічного: немає великого мистецтва без демонізму, без слова, викраденого у початкової музики світу. Ніхто не довів цього переконливіше, ніж заклятий ворог усього демонічного, який і в житті ставився до Гельдерліна з суворим осудом, – ніж Ґете, котрий одного разу сказав Екерманну: «Будь-яка творчість вищого порядку, всяке визначне aperςu[2] не перебуває в чиїйсь владі і підноситься над усіма земними силами». Немає великого мистецтва без інспірації, без натхнення, а будь-яке натхнення йде з області підсвідомого, потойбічного, дає знання поза нашою свідомістю. Справжнім антагоністом екзальтованого, своєю надмірністю відірваного від самого себе, божественно-безмежного поета уявляється мені поет, який панує над своїм розмахом, поет, наділений земною волею приборкувати і спрямовувати до мети відміряну йому демонічну силу. Бо демонізм, вища могутність і прабатько всякої творчості, водночас абсолютно позбавлений напрямку: він спрямований у безмежність, у початковий хаос, з якого й виник. І високе, аж ніяк не менш цінне мистецтво створюється, коли художник підпорядковує цю первісну міць своїй людської силі, знаходить їй земну міру і направляє її своєю волею, коли він, у дусі Ґете, «повеліває» поезією і «неспівмірне» перетворює в творче начало. Коли він стає володарем демона, а не його рабом.
Ґете: вимовивши його ім’я, ми вже назвали полярно протилежний тип, незрима, але потужна присутність якого відчувається в цій книзі. Ґете не тільки як дослідник природи, як геолог був «противником всього вулканічного», – і в мистецтві він ставив еволюційний шлях вище вибухів натхнення і з не притаманною йому і майже озлобленою рішучістю боровся зі всяким насильством, з судомою, з усім вулканічним, коротко кажучи – з демонізмом. І саме ця його озлоблена відсіч найпереконливіше доводить, що і для його творчості боротьба з демоном була питанням існування. Бо тільки той, хто зустрівся в житті з демоном, той, хто, здригаючись, заглянув йому в очі, хто випробував ці тортури, лише той може відчувати в ньому такого небезпечного ворога. Мабуть, у затінках своєї юності Ґете довелося, вирішуючи питання життя і смерті, зіткнутися з цією небезпекою, – про це свідчать пророчі образи Вертера-Кляйста і Тассо-Гельдерліна і Ніцше – образи, створенням яких він відвернув від себе їхню долю. І від цієї жахливої зустрічі у Ґете на все життя залишилося озлоблене благоговіння і неприхований страх перед смертельною силою великого супротивника. Магічним поглядом він пізнає кровного ворога в усякому образі і втіленні: у музиці Бетховена,