зусилля антидемонічної натури Ґете до досягнення стійкості, до мудрого самозбереження. Це презирство до реального буття у демонічних натур навертає всі помисли до гри, до небезпеки, до насильницького саморозширення – і призводить до самознищення. У Ґете всі сили доцентрові, спрямовані від периферії до центру, у них чиясь сильна воля створює відцентровий рух, що виходить з внутрішнього кола життя і невблаганно його розриває. І це прагнення вилитися і перелитися в безформність, у світовий простір виражається найбільш наочно в їхній схильності до музики. Там вони можуть цілком безформно, цілком безмежно струмувати у своїй стихії: якраз наприкінці Гельдерлін і Ніцше і навіть суворий Кляйст підпадають під її чари. Розум остаточно розчиняється в екстазі, мова – у ритмі: зазвичай (так було і у Ленау[5]) музика оточує полум’ям падіння демонічного духа. Ґете, навпаки, до музики «ставиться недовірливо»: він боїться її привабливої сили, що відволікає волю від дійсності, і в години бадьорості протиставляє їй (навіть музиці Бетховена) рішучу відсіч; він віддається їй лише в години слабкості, хвороби, любові. Його справжня стихія – це малюнок, пластика, все, що пропонує певні форми, ставить перепони розпливчастості, безформності, все, що стримує розчинення, розкладання, випаровування матерії. Якщо вони люблять все розкуте, те, що веде до свободи, повертає до хаосу почуттів, то його мудрий інстинкт самозбереження тягнеться до всього, що сприяє стійкості індивіда, закономірності, нормі, формі та порядку.
Ще сотнею порівнянь можна було б пояснити цей творчий контраст між господарем і рабами демона: я наведу ще лише геометричне, як найяскравіше. Життєву формулу Ґете визначає коло: замкнута крива, повна заокругленість, повне охоплення буття, постійне повернення до себе, завжди однакова відстань від стійкого центру до нескінченності, всебічний розвиток зсередини. Тому в його житті немає кульмінаційної точки, немає вершини творчості – завжди і скрізь рівномірно в часі і в просторі зростає його дух, наближаючись до нескінченності. Формулу демонізму виражає не коло, а парабола; швидкий, поривчастий зліт у височінь, у нескінченність, крутий підйом і різкий спуск. Їхня найвища точка (в поезії і в житті) передує неминучому падінню: понад те – вона ніби таємниче зливається з ним. Тому загибель демонічних натур, загибель Гельдерліна, Кляйста, Ніцше є інтегральною частиною їхньої долі. Лише вона завершує їхній душевний портрет як падіння параболи геометричну фігуру. Смерть Ґете, навпаки, тільки непомітна частинка в закінченому колі, вона не додає до його життя нічого істотного. Справді, він вмирає не їхньою містичною, героїчно-легендарною смертю, а звичайною смертю патріарха (якій легенда марно намагається надати щось пророче, символічне одкровення «Більше світла!»). Таке життя має один певний кінець: воно завершене в собі; життя ж демонічних поетів завершується загибеллю: у них палаюча доля. Смерть винагороджує їх за злидні життя