ілюзіям, практичним життям, контраст «існування в часі» і духовного буття. У двадцять років він дає одному зі своїх віршів сумну назву «Колись і нині», і в гімні «До природи» вічна мелодія його світосприйняття виливається в строфи:
У дні, коли твоїм грав покровом
І квіткою на лоні ніжному був,
Твоє серце в кожному звуці новому,
Повторюючи, серцем трепетним ловив,
У дні, коли ще з тугою і вірою
Перед тобою, багатий, як ти, стояв,
Світ любив ще величезною мірою
І для сліз ще приводів не знав;
У дні, коли за сонцем відлітав
Серце, немов почувши поклик його,
Зірки братами своїми кликало,
Дізнавалося у веснах божество,
У дні, коли ще за свіжим лугом
Дух твій, дух твій, радісно дзвенячи,
У серці хвилі піднімав, —
Золотий час знав я.
Але на цей гімн дитинству відповідає вже в похмурому мінорі продиктована раннім розчаруванням ворожість до життя:
Все мертво, все, що мене зростило,
Радість світу юного мертва.
Ці груди, в яких жило небо,
Нині – луг, де скошена трава.
Нехай весна співає мені, як колись,
Пісню, щоб тривоги все дізнатися, —
Та до ранку життя немає повернення,
Серцю знову весни вже не знати.
Краща любов завжди страждає,
Те, що любимо ми, одна лише тінь,
Якщо снів золотих душа не знає,
Для мене мертвий природи покров,
Як шляхи далекі до вітчизни,
У дні веселі не знало ти,
Серце, ти її не знайдеш у житті,
Якщо мало для тебе мрії.
У цих строфах, у незліченних варіаціях, що повторюються в його творчості, романтичне ставлення до життя висловлене вже з повною визначеністю; погляд його завжди звернений у минуле, «на чарівну хмару, якою огорнув мене добрий геній мого дитинства, щоб я не побачив занадто рано всю дріб’язковість навколишнього варварського світу». Уже юнаком він вороже усуває потік зовнішніх переживань: у минуле і в височінь – єдині устремління його душі, ніколи не прагне він у реальне життя, завжди – за його межі. Він не знає і не хоче знати зв’язку з часом, хоча б у сенсі боротьби. І він спрямовує всі сили на мовчазне терпіння, на самозбереження в цноті. Як ртуть – воді і вогню, пручається субстанція його душі всякому поєднанню і обміну. Тому його оперізує фатальна, непереможна самотність.
Розвиток Гельдерліна, власне кажучи, закінчено, коли він залишає школу. Надалі він лише підвищував інтенсивність своїх почуттів, але не розвивався в сенсі матеріально-чуттєвого збагачення. Він нічому не хотів вчитися, нічого не хотів запозичати від ворожої йому сфери повсякденності; його чуйний інстинкт чистоти забороняв йому зливатися з буденною матерією життя. Але тоді він стає злочинцем – у вищому сенсі – відносно світового закону,