всяке напруження і дружнім подихом пригасити полум’я «священного вогню» до рівня домашнього вогнища. І зворушливо бачити, як – fortiter in re, suaviter in modo[36] – непохитний в єстві, але м’який у формах впливу – люблячий син протягом десяти років усіма можливими доводами втішає своїх близьких і, сповнений вдячності, вибачається, що не може виконати їхнє пристрасне бажання і стати пастором. Невимовний героїзм мовчання і співчуття в цій прихованій боротьбі: цнотливо, навіть боязко, він приховує те, що дійсно надихає його і загартовує волю – своє покликання поета.
Про свої вірші він завжди говорить як про «поетичні досліди», і обіцянки успіху, які він дає матері, звучать не надто самовпевнено: «Я сподіваюся, – пише він, – коли-небудь стати гідним вашої приязні». Ніколи він не хвалиться своїми успіхами: навпаки, він завжди згадує, що він тільки початківець: «Я глибоко переконаний, що справа, якій я служу, благородна, і що вона благотворна для людства, коли досягає справжнього вираження і розвитку». Але мати і бабуся зі свого далека за покірними словами бачать тільки факт: без становища у суспільстві й даху над головою, чужий світові, він кидається в гонитву за порожніми химерами. Самотні вдови день за днем проживають у своєму скромному будиночку в Нюртінгенні, рік-у-рік відкладають дрібні срібні монети, відмовляючи собі в їжі, в одязі і теплі, щоб дати можливість вчитися талановитому хлопчикові. Із задоволенням вони читають його шанобливі шкільні листи, радіють його успіхам і схваленню вчителів, вони сповнені гордості, коли з’являються у пресі його перші вірші. І вони мріють, що тепер, отримавши освіту, він скоро стане вікарієм, одружиться на миловидній білявці і вони щонеділі з гордістю будуть слухати, як він проповідує з амвона слово Боже в якомусь швабському містечку. Гельдерлін знає, що повинен зруйнувати цю мрію, але він не вириває її безжально з дорогих рук: м’яко, наполегливо він усуває будь-яке нагадування про таку можливість. Він знає, що, незважаючи на всю їхню любов, вони все ж підозрюють у ньому неробу, і він намагається пояснити їм своє покликання, пише їм, що «в своїй бездіяльності він не належить собі і не дозволяє собі лише приємне проведення часу за рахунок інших». У відповідь на їхні сумніви він завжди в найурочистіших виразах підкреслює серйозність і моральність своєї діяльності: «Повірте мені, – шанобливо пише він матері, – що я не легковажу вами, і що мене часто турбує прагнення зробити свій життєвий план відповідним до ваших побажань». Він намагається переконати рідних, що він «теперішньою своєю діяльністю так само служить людям, як служив би як пастор», проте глибоко в душі він знає, що ніколи йому не вдасться їх переконати. «Це не впертість, – стогне його серце, – це призначене моєю природою і моїм теперішнім становищем. Природа і доля – це єдині сили, яким ніколи не слід відмовляти в покорі». Та все ж самотні старі жінки не полишають його: зітхаючи, вони посилають блудному синові свої заощадження, перуть його білизну і в’яжуть йому шкарпетки; багато таємних сліз