батьківщини! Ви, перед якими погляд, навіть сильний,
Та й коліна тремтять у чоловіка, коли він один,
Він мусить триматися за когось із близьких, благатиме,
Щоб з ним разом вони радості ношу несли,
Хвала вам, благі!
Яку ніжність, яку елегійну м’якість знаходить його скорботнне піднесення, коли він оспівує цю Швабію, своє небо під небом вічності, умиротворено повертаючись у русло рівного ритму хвилями екстатичного почуття, коли він віддається цим спогадам! Покинувши батьківщину, відданий своїй Елладі, обманутий у своїх сподіваннях, відтворює він із ніжних спогадів все ту ж картину свого дитячого світу, викарбувану навіки в урочистому гімні:
Землі блаженні! Немає тут пагорба без лози виноградної,
Восени в пишних садах падають фрукти дощем.
Радісно миють у водах свої ноги палаючі гори,
Глави їхні тішать вінки мохів і зелених гілок.
І, наче діти на плечах сивого високого діда,
Лізуть по схилах глухих замки й хатини угору.
Все своє довге життя він прагне на цю батьківщину, немов до неба своєї душі: дитинство Гельдерліна – це його найясніший, найщасливіший, найпроменистіший час.
Ніжна природа оточує його, жіночна ніжність охороняє його ранні роки: немає у нього батька, немає (з волі злої долі) нікого, хто б міг прищепити йому твердість і суворість, зміцнити м’язи його почуттів для боротьби з вічним ворогом, з життям, – все у нього не так, як у Ґете, у якого дух педантичної дисципліни з ранніх років розвиває почуття відповідальності і надає воску потягів планомірні форми. Благочестя вчать його лише бабуся і ніжна мати, і рано вже мрійливий розум несеться в першу безмежність всякої юності: у музику. Але ідилія швидко закінчується. У чотирнадцять років чутлива дитина переселяється в монастирську школу в Денкендорф, потім у Маульбронський монастир, у вісімнадцять – у Тюбінгенський інститут – закритий навчальний заклад, який він закінчує лише в кінці 1792 року, – майже ціле десятиліття ця волелюбна особистість нудиться в чотирьох стінах, у монастирській келії, у гнітючій скупченості. Контраст занадто різкий, щоб не викликати хворобливу, навіть руйнівну дію: мрійлива свобода невимушених ігор у полі й на річковому березі, жіночний затишок материнських турбот змінюються чорним чернечим одягом, монастирською дисципліною, механічно розподіленою по хвилинах роботою. Шкільні, монастирські роки для Гельдерліна те саме, що для Кляйста роки в кадетському корпусі: перетворення придушеного почуття в чутливість, розвиток надмірної збудливості, підготовка потужного внутрішнього напруження, відсіч реальному світові. Щось у його душі надірвано, надламано назавжди. «Я зізнаюся тобі, – пише він через десять років, – у мене є одна схильність, що залишилася від дитячих років, від мого тодішнього серця, вона і тепер мені найдорожча – це була воскова м’якість… Але саме цю частину мого серця найменше щадили, доки я був у монастирі». Коли він залишає