було взяти від зовнішнього знання, отримав він у Тюбингенському інституті: він досконало володіє древніми мовами – єврейською, грецькою, латинською; з Гегелем і Шеллінгом, товаришами по школі, він старанно опановував філософію; печаткою і підписом засвідчені його успіхи в теології: «Studia theologica magno cum successo tractavit. Orationem sacram recte elaboratam decenter recitavit»[33].
Отож, він вміє промовляти гарні протестантські проповіді, і вікаріат із належним одягом і беретом йому забезпечений. Бажання матері виконане: йому відкрита дорога до світської або духовної кар’єри, до амвону або до кафедри.
Але вже з першої хвилини не лежить у нього серце до служби, ні до духовної, ні до світської: він хоче лише служіння, він знає про своє призначення для проповіді вищого порядку. Уже в класі «literarum elegantiarum assiduus cultor»[34], як свідчить химерно красномовний диплом, він писав вірші, спершу елегійно-наслідувальні, потім – полум’яно прямуючи за натхненним польотом Клопштока і нарешті створюючи твори в бурхливих ритмах шиллеровських «гімнів до ідеалів людства»; починає, у перших невпевнених начерках, роман «Гіперіон». І тільки тут, у цій піднесеній, неземній сфері відчуває його ясновидний дух рідну стихію: з першої хвилини рішуче спрямовує мрійник кормило свого життя до безмежності, до недосяжного берега, об який йому судилося розбитися. Ніщо не може його збентежити: з саморуйнівною вірністю він дотримується цього таємничого кличу.
Від початку Гельдерлін відкидає будь-якій компроміс професії, будь-яку зустріч з вульгарністю практичної діяльності, він відмовляється «згасати в негідному», відмовляється перекинути хоча б найвужчий міст між прозою суспільного становища, між цивільною службою і піднесеністю внутрішнього покликання – поетичного служіння:
Моє покликання —
Високих славити, які в серце вклали мову мені і подяку, —
гордо заявляє він. Він хоче залишитися чистим у своїй волі і замкнутим у своєму єстві. Він не хоче «руйнівної» дійсності, він шукає вічно чистий світ, шукає разом із Шеллі
той світ,
Де музика, почуття, світло місячне – лише,
де не потрібні компроміси, непотрібне злиття з ницим, де чистий дух може утвердитися в чистій, піднесеній стихії. У цій фантастичній непохитності, у цій чудовій непримиренності до реального існування проявляється більше, ніж у кожному окремому вірші, величний героїзм Гельдерліна: він із самого початку знає, що, ставлячи таку мету, він має відмовитись від життєвих благ, від суспільного становища, від бодай якоїсь забезпеченості; він знає, що легко «бути щасливим з дрібним серцем»; він знає, що він приречений залишитися «недосвідченим у радощах». Але він і мислить своє життя не як чесне животіння, а як долю поета: з нерухомим поглядом, спрямованим у височінь, з непохитним духом у скорботному тілі, в убогому лахміті, стає він до незримого вівтаря, одночасно і жертва, і жрець.
У цій внутрішній замкнутості, у таємниці самозбереження