проти якого безсилі списи долі, ніколи він не бачить себе переможцем, тріумфатором. Саме почуття загибелі, що вічною тінню супроводжує його на життєвому шляху, придає його боротьбі героїчну міць. Не слід змішувати віру Гельдерліна в поезію як вищий сенс життя з вірою поета в свої власні сили: фанатизм, з яким він довіряється своєму призначенню, протистоїть скромності в оцінці свого обдарування. Йому докорінно чужа мужня, майже хвороблива самовпевненість Ніцше, який поставив собі за девіз формулу: Pauci mihi satis, unus mihi satis, nullus mihi satis[40] – швидкоплинне слово може збентежити його дух і змусити засумніватися у своєму таланті, холодність Шиллера засмучує його на довгі місяці. Як хлопчик, як школяр, він схиляється перед пересічними віршомазами, навіть перед Нейфером, – але за цією особистою скромністю, за цією крайньою м’якістю характеру криється непохитна як сталь воля до поезії, готовність до жертовного служіння.
«О мій милий, – пише він другові, – коли ж нарешті зрозуміють, що вища сила у своєму прояві – водночас і вища скромність, і що божественне, вирізняючи, завжди містить певну частку смирення і скорботи!» Його героїзм – це не героїзм воїна, не героїзм насильства, а героїзм мученика, радісна готовність прийняти страждання за незримі цінності, готовність йти на загибель за свою віру, за ідею.
«Воля твоя нехай здійсниться, доле!» – з цими словами благоговійно схиляється він, непохитний перед створеною ним долею. І я не знаю більш благородної форми героїзму на землі, ніж ця єдина, не закривавлена і ницою жагою могутності: вища мужність духу – це героїзм без насильства, не безглуздий заколот, а добровільне підпорядкування нездоланній і освяченій визнанням необхідності.
Міф про поезію
Люди цього не навчили,
Тягне, нескінченно люблячи, святе серце
Мене до нескінченного.
Ніхто з німецьких поетів не вірив так гаряче в поезію і її божественне начало, як Гельдерлін, ніхто не захищав із таким фанатизмом її безумовність, її непоєднуване з земним: всю свою бездоганну чистоту він екстатично вкладає в поняття поезії. Як це не дивно, цей шваб, цей кандидат на посаду протестантського пастора, володіє цілком античним ставленням до незримого, до вищих сил, він вірить набагато глибшою вірою в «батька ефіру» і всемогутній рок, ніж його однолітки, ніж Новаліс і Брентано у свого Христа. Поезія для нього те саме, що для них Євангеліє, одкровення останньої істини, п’янка таємниця, надприродні дари, що полум’яно присвячують і причащають земну плоть безмежності. Навіть для Ґете поезія – тільки частка буття, для Гельдерліна ж вона – абсолютний його сенс, для одного – тільки особиста потреба, для іншого – потреба понадособиста, релігійна. У поезії він з трепетом пізнає дихання божества, яке запліднює землю, у поезії – єдину гармонію, в якій у милостиві миті виражається і переплавляється одвічний розлад буття. Як ефір, фарбуючи, наповнює прірву між небом і землею, незримо згладжуючи