щастям, але і мукою. «Я завжди прагнув Вас бачити і, бачачи Вас, щоразу відчував, що я для Вас нічого не значу», – пише він з глибини серця гіркі слова прощання. І нарешті відкрито висловлює двоїстість свого почуття: «Тому я наважуюся зізнатися, що іноді я вступаю в таємну боротьбу з Вашим генієм, щоб зберегти перед ним свою свободу». Він не може – це стало йому ясно – довіряти свої потаємні думки тому, хто так стримано ставиться до його віршів, хто заземлює його політ, хто хоче бачити його помірним і холодним, а не «суб’єктивним і екзальтованим».
З гордості, незважаючи на властиве йому смирення, він приховує від Шиллера найбільш значні свої вірші, показує тільки менш серйозні твори епіграмного характеру, – бо чинити опір Гельдерлін не вміє, – він може тільки схилятися і ховатися. Він незмінно залишається уклінним перед богами своєї юності: не згасає в ньому благоговіння і подяка до того, хто був «чарівною хмарою його юності», хто дав голос його наспівам. Зрідка зійде до нього Шиллер з ласкаво-заохочувальним словом, і Ґете з байдужою привітністю пройде повз нього. Але вони залишають його на колінах перед собою, доки у нього не зігнеться спина.
Тож така бажана зустріч з великими стає для нього фатальною і зловісною. Рік свободи у Веймарі, від якого він чекав удосконалення, пройшов майже безплідно. Філософія – цей «притулок для невдалих поетів» – не дала йому нічого, поети його не надихнули: уламком залишається «Гіперіон», драму не закінчено, і, попри крайню економію, засоби його існування вичерпані. Перша битва з долею за поетичне існування начебто програна, бо Гельдерлін змушений повернутися додому під опіку матері і з кожним шматком хліба ковтати прихований докір. Насправді ж саме в Веймарі він здобув перемогу над найбільшою небезпекою: він не відступив від «неподільності натхнення», не дав себе приборкати і стримати, як хотіли його доброзичливці. Його геній утвердився у своїй найглибшій стихії, і, всупереч всякій розсудливості, демон обдарував його непримиренністю інстинкту. На спроби Шиллера і Ґете звести його до ідилії, до буколіки, до поміркованості він відповідає ще більш бурхливим вибухом. Умовляння Ґете до поезії в образі Евфоріона —
Але тихіше, тихіше,
Без захоплення,
Щоб не спіткало
Тебе падіння …
Стримай, ну стримай, упокоривши,
Хоч до нас з любові,
Надмірно живий порив
І пристрасті свої!
Спокійним будь тут, у полі,
Красуйся, молю! —
цей заклик до поетичного квієтизму, до ідилії, Гельдерлін зустрічає пристрасною відповіддю:
До чого обіцяти спокій, коли згорає
Моя душа в оковах залізних днів,
Не позбавляйте боротьби мене,
Раби стихії полум’яності моєї?
Натхнення, «полум’яна стихія», в якій душа Гельдерліна живе, як саламандра у вогні, у спокусі холоду класиків залишилася