в коридор. Зазвичай після засідання лунав сміх, плескання по спині, іноді навіть спалахували суперечки. Зараз нічого такого не було. Декілька міністрів тихо бесідували, але більшість політиків ішли, похиливши голову, і виходили з № 10 поодинці. Леґат бачив високого самотнього Галіфакса: він одяг казанок і взяв із стійки парасольку. Крізь відчинені двері блискали вже знайомі білі спалахи й звучали вигуки з питаннями.
Почекавши, коли, на його думку, прем’єр-міністр залишиться сам, Леґат увійшов до зали засідань. Вона була порожня. Сміття й застояний дух тютюнового диму нагадали йому залу очікування на залізничному вокзалі. Праворуч двері кабінету Клеверлі були напіввідчинені. Г’ю чув, як радяться секретар Кабінету міністрів і головний особистий секретар. Ліворуч двері до кабінету Гореса Вілсона були замкнені. Він постукав і почув голос Вілсона, що пропонував увійти.
Вілсон сидів за бічним столиком і додавав содову з сифона в дві склянки з напоєм, схожим на бренді. Прем’єр-міністр розвалився у кріслі, витягнувши ноги й звісивши руки з боків. Очі в нього були заплющені. Коли Леґат увійшов, вони розплющилися.
– Боюся, прем’єр-міністре, розшукати промову мені вдалося тільки в «Таймс».
– Гаразд. Там я її і читав. Боже!
Застогнавши від виснаження, він насилу підвівся з глибокого крісла. Ноги погано його слухалися. Він узяв газету, розкрив на шпальті з промовою, поклав на стіл Вілсона, дістав з нагрудної кишені окуляри й забігав очима по колонках. Рот його трохи відкрився. Вілсон підійшов від бічного столика й люб’язно запропонував Леґату келих. Г’ю похитав головою:
– Ні, дякую, сере Горесе.
Вілсон поставив келих поряд з прем’єр-міністром. Він подивився на Леґата і злегка вигнув брову. Було щось шокуюче в цій співучасті: він ніби пропонував з гумором ставитися до літньої людини.
– Ось воно! – вигукнув Чемберлен. – «Нам не знайти в усій Європі такої великої держави на чолі з людиною, яка краще розуміла б біду нашого народу, ніж мій великий друг Беніто Муссоліні. Ми ніколи не забудемо ні те, що зробив він нині для нас, ні позицію італійського народу. Якщо така біда спіткає Італію, я звернуся до німців і попрошу зробити для італійців те, що італійці зробили для нас».
Прем’єр-міністр посунув газету до Вілсона, щоб той зміг прочитати. Потім узяв келих і зробив ковток.
– Розумієте, що я маю на увазі? – запитав він.
– Розумію.
– Гітлер відверто не бажає прислухатися до мене, зате цілком може послухатися Муссоліні.
Прем’єр сів за стіл, узяв бланк Даунінґ-стріт № 10 для нотаток і вмочив перо у каламар. Зробив паузу, щоб відпити ще ковток, замислено подивився перед собою й почав писати. Невдовзі, не підводячи голови, Чемберлен сказав Леґату:
– Негайно віднесіть це шифрувальникам Міністерства закордонних справ, і нехай вони відразу ж телеграфують послові лордові Перту в Римі.
– Буде зроблено, прем’єр-міністре.
Вілсон запитав:
– Якщо ви