досі мати те саме ім’я.
Він все ще працював у книгарні, найнявши молодого помічника, якого, звичайно, вважав дуже лінивим, і нову молоду секретарку міс Гафні. Міс Мак-Кракен, стародавня і незворушна, як і він сам, все ще вела облік. Молодий Артур торгував облігаціями на Уолл-стріт, як, здавалося, в той час робили всі юнаки. Все це, звичайно, було саме так, як і повинно бути. Нехай старий Мерлін здобуває усю магію, яку може, зі своїх книг – місце молодого короля Артура перебувало у світі цифр.
Одного дня, о четвертій годині, коли Мерлін у своїх капцях на м’якій підошві безшумно ковзнув до передньої частини магазину, керований новою звичкою, якої він, чесно кажучи, трохи соромився, а саме – шпигувати за молодим клерком, він, напружуючи зів’ялий зір, випадково визирнув через вітрину, щоб роздивитися вулицю. Лімузин – великий, привабливий, дивовижний, підкотив до бордюру, і шофер, вийшовши й провівши якусь розмову з людьми в салоні машини, розгублено обернувся і попрямував до входу в «Мунлайт Квіл». Він відчинив двері, прослизнув всередину і, невпевнено поглянувши на старого у фесці, звернувся до нього глухим, похмурим голосом, ніби його слова доносилися крізь туман.
– Чи ви…чи у вас продаються завдання?
Мерлін кивнув.
– Підручники знаходяться в задній частині магазину.
Шофер зняв кепку та почухав коротко стрижену кучеряву голову.
– Та, ні. Те що треба, то детектив.
Він вказав великим пальцем назад у напрямку лімузина.
– Вона бачила це в газеті. Перше завдання.
Інтерес Мерліна посилився. Тут, можливо, був великий продаж.
– А, видання. Так, ми рекламували кілька перших видань, але… детективи, я не пригадую… Яка була назва?
– Я забув. Про злочин.
– Про злочин? У нас… ну ми маємо «Злочини сім’ї Борджіа» – сап’янова палітурка, Лондон 1769, прекрасний…
– Ні, – перебив його шофер, – там був один хлопець, який скоїв ці злочини. Вона дізналася з оголошення у газеті, що у вас у продажу є ця книга.
Він відкинув кілька можливих назв з виглядом знавця.
– Сильвер Бондар, – раптом оголосив він після невеликої паузи.
– Що? – перепитав Мерлін, не підозрюючи, про що саме йдеться.
– Сильвер Бондар. Це був той хлопець, який скоїв злочини.
– Сильвер Бондар?
– Сильвер Бондар. Може пірат якийсь.
Мерлін почухав коротку сиву щетину на щоках.
– Слухайте, містере, – продовжував потенційний покупець, – якщо ви хочете врятувати мене від жахливого прочухана, спробуйте подумати. Старенька божеволіє, якщо все не проходить гладко.
Але міркування Мерліна на предмет «Сильвера Бондара» були такими ж марними, як і його старанні пошуки на полицях, і через п’ять хвилин дуже пригнічений візничий був змушений повернутися до своєї господині. Крізь скляну вітрину Мерлін міг побачити видимі символи грандіозного заворушення,