дух, що діяв несподівано, у пам’ятні моменти не надав її життю жодної родзинки та слави.
Міс Мак-Кракен підняла голову і мовила до нього:
– Ну хоч стара, але все ще запальна, чи не так?
Мерлін здригнувся.
– Хто?
– Стара Алісія Дейр. Місіс Томас Алердіс вона зараз, звичайно; вже десь тридцять років.
– Що? Я вас не розумію.
Мерлін раптово присів у своє поворотне крісло; очі його були широко відкриті.
– Але ж напевне, містере Грейнджер, ви ж не кажете мені, що ви її забули, якщо десять років поспіль вона була найвідомішою жінкою в Нью-Йорку. Одного разу, коли йшла її справа про розлучення з Трокмортоном, вона привернула стільки уваги на П’ятій авеню, що рух зупинився. Хіба ви не читали про це в газетах?
– Я ніколи не читав газети.
Його стара голова йшла кругом.
– Ну, ви ж не могли забути той випадок, коли вона завітала сюди й все зруйнувала. Дозвольте сказати, що я тоді майже попросила містера Мунлайт Квіла мене розрахувати.
– Невже ви маєте на увазі, що ви теж тоді її бачили?
– Бачила! Як я могла її не бачити, коли було стільки гуркоту. Господу відомо, що і містер Мунлайт Квіл був не в захваті, але, звісно, він нічого не сказав. Він зовсім втратив розум від неї, і вона вертіла їм, як завгодно. Як тільки він заперечував проти будь-якої з її примх, вона погрожувала розповісти все його дружині. Так йому і треба. Так завжди буває, коли людина втрапляє у пазурі вродливої авантюристки! Звичайно, він ніколи не був для неї достатньо багатим, хоча магазин в ті часи приносив добрі гроші.
– Але коли я бачив її, – пробурмотів Мерлін, – тобто, коли я думав, що бачу її, вона жила зі своєю матір’ю.
– Мати, як же ж! – обурено промовила міс Мак-Кракен. – У неї там була жінка, яку вона називала «тітонькою», яка була такою ж її родичкою, як і я. О, вона була погана, але ж розумна. Одразу після справи про розлучення з Трокмортоном вона вийшла заміж за Томаса Алердіса і забезпечила себе на все життя.
– Хто ж вона така? – вигукнув Мерлін. – Заради Бога, вона що, відьма?
– Ну… вона Алісія Дейр, танцюристка, звісно. У ті часи не можна було знайти газету, щоб там не було її зображення.
Мерлін сидів дуже тихо, його мозок раптом втомився і заспокоївся. Він справді був старим чоловіком, таким старим, що неможливо було навіть мріяти коли-небудь знову бути молодим; таким старим, що весь блиск вже зник зі світу, не переходячи навіть на обличчя дітей і в прості радості життя, тепла і комфорту, він повністю зник за межі зору і почуттів. Він ніколи більше не посміхнеться, не буде сидіти в тривалому задумі, коли весняними вечорами діти кричать під його вікнами, поступово перетворюючись на друзів його дитинства, що кличуть вийти й погратися допоки зовсім не стемніє. Він був занадто старий навіть для спогадів.
Того вечора він сидів за вечерею зі своєю дружиною та сином, які використовували його для своїх незрозумілих цілей.
Олівія сказала:
– Не сиди, як скелет. Скажи що не будь.
– Нехай