чи не так? – прокоментував він. – Ну, друже, чого вона варта? Кажіть! Ми готові дати вам справедливу ціну, хоча я не знаю з якої причини.
– Сто доларів, – насупився Мерлін.
Молодий чоловік здивовано свиснув.
– Отакої! Давайте так. Ви не з селюками якимось маєте справу. Я з міських, і моя бабуся – жінка, яка також виросла в місті, хоча, треба визнати, щоб підтримувати її у належному стані знадобиться спеціальне асигнування. Я пропоную вам двадцять п’ять доларів, і дозвольте сказати, що це досить щедро. У нас є книги, лежать на горищі разом з моїми старими іграшками, і вони були написані до того, як народився старий, який написав це.
Мерлін напружився, виражаючи суворий і педантичний жах.
– Бабуся дала вам двадцять п’ять доларів, щоб придбати це?
– Ні. Вона дала мені п’ятдесят, але вона очікує решту. Я добре знаю цю стару.
– Так передайте їй, – з гідністю вимовив Мерлін, – що вона позбавила себе дуже вигідного придбання.
– Ми дамо вам сорок, – закликав молодий чоловік. – Погоджуйтесь, будьте розумним і не намагайтеся нас пограбувати…
Мерлін розвернувся, тримаючи дорогоцінний том під пахвою і збираючись повернути його в спеціальний ящик у своєму кабінеті, коли його раптом зупинили. З нечуваною пишністю вхідні двері скоріше розчахнулися, ніж відчинилися, і впустили в темний інтер’єр шляхетний привід з чорного шовку та хутра, який швидко направився до нього. Сигарета вистрибнула з пальців міського юнака, і він затамував подих, не зумівши утримати ненавмисне «чорт!». Але саме на Мерліна це з’явлення, здавалося, мало найвидатніший і неперевершений ефект – настільки сильний ефект, що найбільший скарб його магазину вислизнув з його руки й приєднався до сигарети на підлозі. Перед ним стояла Кароліна.
Вона була старою жінкою, такою, що дивовижно збереглася, надзвичайно красивою, надзвичайно стрункою, але все ж старою. Її волосся було м’яким, з гарною сивиною, вишукано укладеним і прикрашеним; на її обличчі, трохи нарум’яненому у стилі дами з вищого світу, було видно павутиння зморшок біля очей, а дві глибші лінії з’єднували її ніс з куточками рота. Її погляд був тьмяний, недоброзичливий і роздратований.
Але це без усякого сумніву була Кароліна: риси Кароліни, хоча і зів’яли з часом, фігура Кароліни, хоч крихка і заклякла, манера триматися Кароліни, безпомилково складена з чудової зухвалості та вартій заздрості самовпевненості, і, головне, голос Кароліни, ламкий і тремтячий, але з тією нотою, яка все ще могла примусити шоферів побажати керувати вантажівками з пральні й спричиняла падіння сигарет з пальців онуків.
Вона зупинилася і принюхалася. Її очі знайшли сигарету на підлозі.
– Що це таке? – вигукнула вона. Слова не були питанням – вони були цілою літанією підозри, звинувачення, доказів та вироку. Їй ледве знадобилася мить. – Встань! – сказала вона онуку. – Встань і видуй увесь цей нікотин з легенів!
Молодий чоловік з трепетом дивився на неї.
– Дмухай! –