її в якогось букініста в Нью-Йорку. – Вона завагалася, і цього разу її погляд йому в очі був трішки довшим. – Це страшенно гарна книжка.
– Дякую. Коли я беру її з полиці і переглядаю, сам дивуюся, як її взагалі надрукували.
– Ви її часто берете?
– Йой, але намагаюся відвикнути.
Вона весело вищирилася до нього, і вони обоє розсміялися, від чого все стало природнішим. Пізніш він матиме можливість подумати, як легко це відбулося, як гладенько. Ця думка ніколи не була затишною. Вона наворожувала образ долі, і зовсім не сліпої, а озброєної на 100 % розумною прозорливістю і наміром перемелювати безпорадних смертних між величезними жорнами всесвіту для виготовлення якогось незнаного хліба.
– Я також читала «Дочку Конвея». Мені вона теж дуже сподобалася. Гадаю, ви це чуєте повсякчас.
– Надзвичайно рідко, – чесно сказав він.
Міранді теж подобалася «Дочка Конвея», але більшість із кола приятелів, з якими він спілкувався в кав’ярнях, залишались ухильними в судженнях, а критики цей роман роздовбали. Ну, такі вони, критики. Геть сюжет, нумо мастурбувати.
– Ну, а я навпаки.
– А новий роман ви читали?
– «Біллі сказав не здавайся»? Поки ні. Міс Куґан в аптеці казала, що це доволі безсоромна книжка.
– Де там, у біса, вона майже пуританська, – сказав Бен. – Мова там груба, але коли пишеш про неосвічених селюків, просто неможливо… послухайте, можна, я пригощу вас морозивом з газованкою чи ще чимось? Мені самому оце страх як схотілося.
Вона втретє перевірила його очі. Потім усміхнулася, тепло.
– Звісно. Я залюбки скуштую. У Спенсера все чудове.
Це було лише початком.
– Це та міс Куґан?
Бен запитував стиха. Він дивився на високу, сухорляву жінку в червоному нейлоновому фартуху поверх білої уніформи. Її трохи підсинене сиве волосся було укладене східчастими кучериками[19].
– Так, вона. У неї є візок, з яким вона щочетверга ввечері ходить до бібліотеки і заповнює там цілу тонну формулярів-замовлень, зводячи з розуму міс Старчер.
Вони сиділи на обтягнутих червоною шкірою дзиґликах біля апарата содової, він пив газованку з шоколадним морозивом, вона – з полуничним. Заклад Спенсера також слугував як місцева автостанція, і з того місця, де вони сиділи, крізь старомодну кручену арку було видно почекальню, де з валізкою між розставлених ніг самотньо сидів смутний молодик у синій формі військово-повітряних сил.
– Не схоже, щоби він був радий їхати туди, куди йому треба їхати, правда? – промовила вона, простеживши за поглядом Бена.
– Я так уявляю, відпустка закінчилася, – сказав той. Тепер вона спитає, подумав він, чи я сам служив.
Але натомість:
– Колись і я сяду на цей автобус рейсом о десятій тридцять. Прощавай, Салимове Лігво. Напевне, матиму такий само смутний вигляд, як у того хлопця.
– Куди?
– До Нью-Йорка, сподіваюсь. Подивитися, чи зможу