досі залишається тут. Місто не вельми змінилося. Роздивлятися на Джойнтер-авеню, це мов крізь тонку крижану пластинку – як оті, що в листопаді можна було назбирати з поверхні міської водної цистерни, якщо перед тим постукати по її боках – дивитися на власне дитинство. Воно хвилясте й туманне, а в деяких місцях сходить на ніщо, але більшість його все одно там є.
Він замовк, сам зачудований. Оце так промову утнув.
– Ви говорите точно як у ваших книжках, – промовила вона благоговійно.
Він розсміявся:
– І ніколи раніше не проказував нічого на це схожого. Принаймні вголос.
– А що ви робили після того, як ваша мати… після того, як вона померла?
– Тинявся, – коротко відповів він. – Їжте ваше морозиво.
Вона так і зробила.
– Дещо змінилося, – сказала вона перегодом. – Містер Спенсер помер. Ви його пам’ятаєте?
– Звичайно. Тітонька Сінді щочетверга ввечері приїздила до міста скуплятися в крамниці Кроссена, а мене посилала сюди випити кореневого пива[25]. Тоді воно було бочкове, справжнє кореневе пиво з Рочестера[26]. Вона давала мені нікель, загорнутий у носовичок.
– Воно коштувало вже дайм, коли я почала сюди ходити. А ви пам’ятаєте, що він зазвичай приказував?
Бен зігнувся, скорчив одну руку артритною клешнею і скривив кутик губ у паралітичному виверті:
– Твій сечовий міхур, – прошамкотів він. – Оті кореневі пива руйнують твій сечовий міхур, закантико.
Дівочий сміх гримонув угору до вентилятора, що повільно обертався над їхніми головами. Міс Куґан підозріливо зиркнула.
– Це було неперевершено. Тільки мене він називав дівулею.
Вони перезирнулися, задоволені.
– Скажіть, а ви хотіли б сходити сьогодні ввечері в кіно? – запитав він.
– Залюбки.
– А де найближче?
Вона захихотіла:
– «Сінекс» у Портленді, насправді. Де фоє прикрашають безсмертні полотна Сюзен Нортон.
– Звісно, де ж іще. А які фільми вам подобаються?
– Що-небудь захопливе, з автомобільними погонями.
– Гаразд. А ви пам’ятаєте «Нордик»? Він був просто тут, у місті.
– Звісно. Він закрився у 1968-му. Звичайно ми ходили туди двома парами, коли я навчалася у старшій школі. А коли фільм був поганий, кидалися коробками від попкорну в екран. – Вона захихотіла. – А такими вони переважно й бували.
– Зазвичай там показували старі репабліківські серіали[27], – сказав він. – «Людина-ракета», «Повернення людини-ракети»[28], «Креш Каллаген і бог смерті вуду».
– То було до моїх часів.
– Що ж таке з ним сталося?
– Тепер там офіс із нерухомості Ларрі Кроккета, – сказала вона. – Наш кінотеатр убив отой драйв-ін у Камберленді, я гадаю. Він, і ще телебачення.
Якусь мить вони мовчали, поринувши у власні думки. Годинник компанії «Ґрейгавнд» показував 10:45 ранку. Вони одночасно промовили:
– Скажіть,