запитала я з цікавістю. Можливо, це було безтактно, але мені хотілося дізнатися про нього більше.
– Ні, він ображений і сердитий. Я дам йому час охолонути, а потім знову спробую піти на контакт.
– А що думає з цього приводу ваша дружина? Може, варто їй утрутитися, поговорити. Хлопчики зазвичай дослухаються до мам.
– Ми з Оленою розлучилися, коли Платону виповнилося сімнадцять.
– Чому?
– Так іноді буває. Любов минає, втрачається зв’язок. Це відбувається поступово, непомітно, по міліметру, по ниточці обривається те, що раніше тримало. Сумно змиритися з цим. Але таке життя.
– Як прикро!
– Так, то було сумно, але зовсім не боляче. У безкінечних справах я навіть не помітив, як ми з дружиною опинилися на різних планетах і перестали розуміти одне одного.
– Прикро усвідомлювати, що кохання не вічне.
– Суспільство часто ідеалізує це почуття. А насправді кохання потребує багато уваги й праці.
– Коли ви розлучилися, то відчули самотність?
– Зовсім ні. Кохання помирає повільно, і зазвичай ти цього не помічаєш. Усвідомлення приходить у той момент, коли вже нічого не можна змінити чи повернути. Пам’ятаю той день, коли я побачив, що ми припинили торкатися одне одного. Ніжність і теплота потроху зникали, й одного разу ми просто почали спати в різних кімнатах. І так тривало, допоки Платон не закінчив школу. Тому можна сказати, що ми стали самотніми ще задовго до розлучення.
– Можливо, я помиляюся, але здається, що безліч сімей живуть без кохання. Інколи я думаю, що мої батьки ніколи й не любили одне одного.
– Звісно, можна так жити. Ми вже говорили про те, що завжди є вибір. Кожен сам для себе вирішує, як йому бути. Піти чи залишитися. Я вирішив піти, бо все те мене дуже пригнічувало.
– А ваша дружина як усе сприйняла?
– З роками вона дуже змінилася. Я перестав її впізнавати. Від молодої, ніжної дівчини нічого не залишилось. Гроші змінюють людей, часто в поганий бік. Вона не хотіла розлучення, адже звикла жити заможно і ні в чому собі не відмовляти. Заради цього вона була б згодна терпіти нашу нелюбов.
– А може, вона любила, просто не показувала?
– Не думаю. Коли все дійшло до крайньої точки, вона судилася зі мною за майно. Я задовольнив усі її забаганки і віддав усе, що вона вважала своїм. Коли я заробляв гроші, вона створювала затишок у домі, дбала про нашого сина. Був період, коли ми насправді були щасливими, і я з радістю віддав їй те, що вона заслужила. Олена була Платону і матір’ю, і батьком. А я в цей час громадив гроші. Знаю, вона теж розчарувалася в мені, перестала впізнавати і любити. Їй також було нелегко.
– Ви б хотіли повернути час і все змінити?
– Так, інколи я думаю про це, але, на жаль, змінити минуле неможливо. Все, що ми можемо, – пожинати плоди своїх учинків або бездіяльності.
– А коли ви зрозуміли, що назад дороги немає?
– Знаєш, коли сварок стає занадто багато, коли немає тем для розмов і все, що вас поєднує, – це діалоги з присмаком докорів, краще розлучитись, щоб не заважати жити одне одному. Інколи люди притягуються