Це просто шок.
– Це добре. Значить, я досить вправно маскуюсь.
– Однозначно. І багато у вас таких закладів?
– Чотири.
– І в кожному ви з’являєтеся раз на тиждень?
– Ні. Намагаюся навідуватися раз на місяць.
– А чому ж у нас буваєте так часто? – з наївною цікавістю запитала я.
– Річ у тім, що я живу неподалік. Але головною причиною є той факт, що це моє перше дітище. Саме з цього ресторану розпочалася моя кар’єра підприємця і бізнесмена. Я вклав у цей ресторанчик усю душу.
– Так цікаво!
– Я готовий годинами розповідати про те, як пішов на ризик, позичив грошей і разом із другом відкрив затишний заклад у самому центрі столиці. Ми могли прогоріти. Але коли ти молодий і сповнений надій, усе виходить. Головне – вірити в себе і свою ідею. Ну і звісно, не покладаючи рук працювати.
– Скільки ж вам було років?
– Двадцять п’ять. Відтоді минуло вже більш ніж двадцять років. Ми кілька разів проводили ребрендинг, нещодавно зробили ремонт, оновили приміщення, щоб гостям було максимально затишно і комфортно.
– Думаю, так і є. Відвідувачі обожнюють нашу атмосферу і смачні страви. Шеф-кухар – просто геній.
– Так, Микола молодець, старається. Знайшов його випадково і дуже цьому радий. Те, що він витворює з продуктів, – справді талановито.
Задзвенів пронизливий дзвоник, і люди неспішно почали повертатися до зали.
– Скоро почнеться другий акт, ходімо, – запропонував Лев, і ми повернулися в партер.
Вистава пролетіла немов на одному диханні. Я була під враженням від усього, що відбувалось на сцені. Мене вразив сюжет, гра акторів, ідея, музичне оформлення. Усе гармонійно поєдналося. Перший акт був більш веселий, енергійний, романтичний, а другий приголомшив драматизмом. Деякі моменти були настільки емоційно гострими, що в горлі відчувався гіркий клубок і хотілося плакати. Емоції накривали мене хвилями, у серці перекликалися емоції розпачу і співчуття до долі головної героїні.
Після закінчення вистави ми покинули зал мовчки. І лише через декілька хвилин Лев запитав мене:
– Вам сподобалось?
– Так, дуже… Ледве втрималась, щоб не розридатися на фінальній сцені.
– Чого ж не розридались? – він уважно вдивлявся в моє обличчя.
– Було соромно, що це побачать інші.
– Ніколи не стримуйте себе. Байдуже, що подумають інші, – махнув рукою. – То дрібниці. Головне – це почуття. Їх треба проявляти, а не стримувати, ковтати, камуфлювати. Це шкодить здоров’ю.
– Серйозно?
– Звісно. Обрáзи, невиплакані сльози, негатив, жаль – усе це застоюється в тілі та перетворюється на хвороби.
– Я ніколи не думала про це. Мене з дитинства вчили, що плакати на людях соромно, некрасиво, некультурно.
У відповідь Лев усміхнувся і на секунду стиснув мою долоню.
– Сльози говорять про те, що людина жива, чуттєва, добра і вміє співпереживати.
– Так, але сльози також говорять про слабкість.
– У