що вони мимоволі здавалися потайними.
– Я знаю чоловіків, які одружуються зі своїми матерями, – промовив Джеремі, – але це…
Вона штурхнула його ліктем у пузо.
– Годі.
Він засміявся, поцілував її в маківку й повернув фотографію на місце.
– А ще якісь у тебе є?
– Знімки?
Він кивнув.
– Мені не випало побачити, як ти виросла.
Вона знайшла взуттєву коробку з ними у своїй шафі. Висипала їх на маленький кухонний стіл так, що її життя стало схожим на неохайний колаж, і це видавалося дуже годящим. Свято з нагоди її п’ятого дня народження; день на пляжі в її юності; напівофіційний бал у третьому класі старшої школи; вона у футбольній формі десь у середній школі; вона тусується в підвалі з Керолайн Форд – тоді їй мало б бути одинадцять, бо батька Керолайн Форд запросили викладати лише на той рік; Елізабет, Енн Марі та Дон Клей – вочевидь, на коктейльній вечірці; Рейчел та Елізабет у день випуску Рейчел із середньої школи; Елізабет, Енн Марі, перший чоловік Енн Марі, Річард, і Джайлз Еллісон на Вільямстаунському театральному фестивалі, а тоді – на пікніку (на останньому фото всі були трішки лисіші та трішки сивіші); Рейчел того дня, коли їй зняли брекети; два фото Елізабет із півдесятком невідомих друзів у барі. Її мати там була доволі молода, можливо, ще навіть не тридцятирічна, і Рейчел не впізнавала ні інших людей на фото, ні бару, в якому вони зібралися.
– Хто ці люди? – спитала вона Джеремі.
Він позирнув на знімок.
– Гадки не маю.
– Вони схожі на науковців. – Вона взяла цю фотографію і ту, що лежала під нею та, схоже, була знята не більш ніж за хвилину після першої. – Вона здається такою молодою, що я вирішила, що це фото зняли, коли вона тільки приїхала до Беркширів.
Він оглянув фото в її правій руці – те, на якому її мати була заскочена зненацька й дивилася на пляшки за барною стійкою.
– Ні, я не знаю нікого із цих людей. Навіть цього бару не знаю. Це не в Беркширах. Принаймні не в такому місці, де я бував. – Він посунув окуляри й нахилився ближче. – «Колтс».
– Що?
– Поглянь.
Вона глянула туди, куди показував його палець. У кутку рамок обох фотографій, просто за барною стійкою, біля входу до оздобленого панелями коридору, з тих, які зазвичай ведуть до вбиралень, на стіні висів прапорець. У кадр потрапила лиш одна його половина – та, на якій була емблема команди: білий шолом із темно-синьою підковою посередині. Емблема «Індіанаполіс колтс».
– Що вона робила в Індіанаполісі? – спитала Рейчел.
– «Колтс» переїхали до Інді тільки 1984 року. До того вони були в Балтиморі. Це, вочевидь, було знято, коли вона навчалася в Університеті Джонса Гопкінса, до твого народження.
Вона поклала знімок, на якому її мати не дивилася на камеру, назад на колаж, і вони обоє вгляділися в той, де головні персонажі дивилися в об’єктив.
– Чому ми на це витріщаємося? – врешті спитала Рейчел.
– Ти коли-небудь помічала за своєю матір’ю сентиментальність чи ностальгію?
– Ні.
– Тоді