З часом кількість тих, з ким він був готовий спілкуватися, скоротилася до нуля. Це його аж ніяк не бентежило. Навпаки.
Чоловік мовчки роздивлявся поліцейського, який стовбичив перед своєю автівкою та стурбовано витріщався на прочинений багажник – наслідок банального пранку, метою якого було поки що просто налякати. І хоч дивився він на Войтюка, його внутрішній голос щоразу прокручував думку про те, що сімейство Склярів мусить збагнути, що вони не всесильні. І, тим паче не такі вже й тямущі слідчі, якими себе вважають.
Зрештою, як і їхні друзі.
Високе старе дерево бездоганно приховувало невідомого від допитливих очей. Він підвів банькаті очі у небо, мружачись від сонця, що все більше пригрівало. Скидалося на те, що попри прохолодний ранок, день обіцяє погідність.
Сонце він недолюблював.
Байдуже роздивився перехожих, які проминули його зовсім недалеко. Відтак розвернувся й рішуче попрямував геть. Його похилі плечі у чорній зношеній куртці зі шкірозамінника швидко віддалялися й зрештою зникли, коли чоловік нарешті завернув за ріг, оминувши шлагбаум.
Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:53
Перед міськвідділом, як завжди зранку, було велелюдно. Територія поволі заповнювалася службовими автівками. Хтось із поліцейських – у формі чи ж у штатському – саме приїхав на службу, а хтось збирався додому після нічної зміни.
Олексій Войтюк зупинив свою стареньку Lada поряд із Toyota Prius. Утомленим поглядом молодий оперативник провів двох патрульних, що саме вийшли з машини, тримаючи за лікті п’яну жінку. Затримана вигукувала нерозбірливу лайку, щосили пручалася й навіть кілька разів спробувала копнути дебелого копа – того, що крокував праворуч.
Войтюк переглянув надіслану дружиною світлину доньки, силувано всміхнувся. Думки про сім’ю заспокоювали – щоразу, рятуючись од негативу, що часто спіткав на службі, він переглядав фотографії або ж читав переписку із Танею. Такий підхід рятував завжди.
Окрім сьогоднішнього ранку.
Мало йому прикрого інциденту із багажником, то ще й батько Єгора телефонував кілька хвилин тому – призначив зустріч.
«Навіщо цьому стариганю знадобилося балакати зі мною?»
Льоші відразу стало цікаво, чи телефонував Скляр-старший до Кир’яха чи когось іще зі служби.
«Що, Льоша, карма? – глузливо запитав самого себе. – Так швидко почала діяти?»
Льоша не вважав себе настільки старим та побитим життям, щоб сумніватися у тому, чи відкривав учора багажник. Він його точно не чіпав. Якби то була спроба пограбування – неодмінно викрали б новий набір інструментів, який Войтюку недавно подарували на день народження. Той вартував чималеньких коштів.
Якщо не заради наживи, то навіщо комусь було лізти туди?
Хіба невідомі просто не встигли здійснити крадіжку. Хтось сполохав?
«Що ж, цілком може бути.»
Заходячи до міськвідділу, Льоша мимоволі озирнувся й уважно роздивився. Йому здалося, що він відчув на собі чийсь ворожий погляд.
Холодний