вони помирилися. Адріян Скляр стиснув вуста у тоненьку, мов волосина, лінію.
Дівчина тим часом заперечно похитала головою. Як не намагалася, нічого подібного у пам’яті не зринало. Їй страшенно хотілося, щоби непроханий співрозмовник нарешті пішов. Сьогодні їй дозволили взяти відгул, і все, чого бажалося, – повернутися у ліжко й ні про що не думати. Ліжко, яке ще досі зберігало у собі запах і тепло Єгора.
У першій половині дня Таня стійко витримала дзвінки, вислуховуючи співчуття від різних людей. Телефонували навіть колеги Єгора, яких вона майже не знала. Навіть ті, які, як вона вважала, не мають її номера: зокрема кілька з Луцька, Антон Гусейнов і Тарас Нагай. Після обіду Таня вимкнула мобільний і спробувала заспокоїтися.
Адріян Скляр заявився без дзвінка.
– Ви не сварилися останнім часом?
Таня звела здивований погляд на батька Єгора. Світло відбивалося від скелець його окулярів, однак ворожі й безжальні очі вона бачила чудово. Від цієї людини віяло крижаним холодом.
– До чого це запитання? – у її карих очах умить спалахнула неприхована неприязнь.
Адріян Скляр аж ніяк не збентежився через виклик у поставленому запитанні. Навпаки: своїм прискіпливим спогляданням укотре за зустріч змусив дівчину знітитися. Таня на мить відвела очі, а потім так і не наважилася на новий прямий погляд – дивилася повз нього. Дівчина чекала на відповідь, але так і не отримала її. Натомість укотре переконалася, що Єгорові мало бути дуже несолодко з цією людиною.
«Не дивно, що вони не були близькими», – спало на думку.
– Ми не сварилися, – холодно промовила Таня.
Скляр-старший вичікувально мовчав. Чоловік уважно роздивлявся її обличчя, не оминаючи жоден міліметр. Таня ж тим часом затялася розпізнати у ньому бодай щось, що нагадало б Єгора. Якась риса у характері, якась схожість в обличчі, жестах чи міміці.
Марно.
Навіть зовнішність у двох чоловіків виявилася різною: Єгор був рудим й сірооким, а чоловік перед нею, – колись безумовно брюнет, – із чорними, мов непроглядна темрява, очима.
І знову холод пройшов у неї поза спиною. Запанувала незручна для неї мовчанка. Таню продовжували безцеремонно роздивлятися. Кам’яне обличчя колишнього слідчого жодного разу не здригнулося, його зміїні очі не кліпали. Зрештою, у кутику рота її співрозмовника з’явилася презирлива посмішка. Поряд із цим чоловіком ставало дедалі більше незатишно.
«Не хотілося б потрапити до нього на допит за офіційних обставин. Щастя, що він уже на пенсії.»
– Були якісь підозрілі дзвінки? Можливо, вам здавалося, що Єгор щось приховує від вас? Тетяно, мені необхідна будь-яка інформація, яка б, на ваш погляд, могла пролити світло на те, хто міг бажати йому смерті. Будь-що, що якось відрізняло ваш плин життя від звичного. Розумієте мене? – він говорив спокійно, але настирливо.
Зрештою Таня зраділа цим запитанням. Краще вони, аніж терпіти мовчанку, а головне – незручну тишу.
– Дзвінків