Власті полегшення. Кир’ях з Войтюком утомлено перезирнулися.
Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 10:00
– Ти добре мене зрозумів? – уточнив Адріян Скляр, зупинивши погляд на крихітній вазочці з квітами, що раз на кілька днів розносив по номерах готельний персонал, аби створити красу та домашній затишок. Троянди всохли ще вчора, проте їх досі ніхто не замінив.
– Я візьмуся за це негайно ж, не переймайся, – запевнив тихий, однак упевнений чоловічий голос.
Адріян Скляр посміхнувся кутиком рота – єдиний вид посмішки, на який був здатен. Він ретельно витер губи серветкою, зім’яв її та відкинув убік.
«А щоб тобі!» – вилаявся, коли білий зіжмаканий папір покотився задалеко і зрештою впав на підлогу з протилежного боку столу. Колишній слідчий хотів був підвестися, щоби підняти, та в цю мить озвався його співрозмовник:
– Скажи мені ще раз останнє прізвище.
– Криштальська. Тетяна Криштальська. Вона – колишня наркоманка. Але мені потрібно знати не лише її минуле, але й те, чим вона живе зараз. Місця, де вона буває, з ким спілкується, на що витрачає гроші, як у неї з фінансами. Все. Так само і про інших. І не забувай: усе це терміново, – відсунув подалі тарілки, з яких ще кілька хвилин тому смакував готельним сніданком № 2.
Чоловік у слухавці мугикнув, записуючи завдання. Не вперше колишній слідчий звертався до нього, цікавлячись інформацією, яку цілком легко дістати, коли ти працюєш у поліції. Натомість Скляр регулярно віддячував йому вартісними порадами під час розслідування різноманітних справ, переважно кримінальних. Антін Дуборіз був єдиним, з кого колишній слідчий ніколи не брав платню за свої консультації, очікуючи натомість швидкої реакції на власні запити.
Із Дуборізом вони встигли пропрацювати у поліції вісім років, перш ніж Адріян Скляр пішов у заслужену відпустку. Однак і після цього співпраця не припинилася. Їхні стосунки не можна було назвати дружніми, радше робочими. З Дуборіза – його можливості оперативника, зі Скляра – багаторічний досвід і талант розшукувати найхитріших злочинців. Крім того, цього разу Дуборіз мав ще одну вагому причину допомагати Скляреві: сам начальник поліції Луцька, хороший приятель Скляра, прохав про це.
– У Дніпро, як незалежний консультант, я так розумію, ти не поїдеш? – обережно поцікавився Антін Дуборіз.
– Ні, передай, що не поїду, – Скляр скривився, відчувши запах барбарисових цукерок, що непрохано долинув з відчиненого вікна за його спиною. – Аванс я поверну – надішлю на той самий рахунок, звідки мені його відправили. І, будь ласка, не турбуйте мене жодними проханнями про консультації. Поки не завершу справу сина, я не братимусь за нові розслідування.
Адріян Скляр підвівся й пройшовся готельним номером. Без поспіху він обійшов стіл і пошукав поглядом зіжмакану серветку.
«Куди вона поділася? – насупився. – Та біс із нею: прибиратимуть номер – знайдуть і викинуть.»
– Всьо, я зрозумів, – тим часом