Таня Малярчук

Звірослов


Скачать книгу

було перечити? Якщо й обдурила, то нехай їй буде більше. Нехай всім людям буде більше.

      – Три бананчика, пожалуста, – замовляє наступний покупець.

      – Ні, почекайте! – Капітоліна втретє просувається до віконця. – Почекайте!

      – Дєвушка, да успокойтесь ви! – бурчать у черзі.

      – Ні-ні, почекайте!

      Капітоліна виймає свій гаманець і викладає з нього всі гроші продавщиці.

      – Нате, – збуджено тараторить Капітоліна, – візьміть усе! Мені не шкода! Раз ви обдурюєте, значить вам не вистачає. Візьміть усі гроші, прошу! У мене вдома є ще!

      Продавщиця мне в руках Капітолінині гроші, не знаючи, як повестися.

      У черзі западає мертва тиша.

      – Мені не потрібні ваші гроші, – нарешті каже продавщиця. – Мені не треба більше. Я беру рівно стільки, на скільки обдурюю.

      – Альберт Романович? – Капітоліна тихенько заходить у кабінет начальника. – Можна?

      Альберт Романович, як завжди, елегантний і причепурений, сидить за своїм столом і перекладає папери з папки в папку. Мовчки киває Капітоліні на стілець.

      – У мене до вас одна справа.

      Альберт Романович ледь стримується, щоб не засміятися.

      Яка ж вона дурна, думає він, дурна, але і забавна одночасно. Навіть мила.

      – Що ти хочеш? – він прикидається, що сприймає її серйозно.

      – Я хочу звільнитися.

      Альберт Романович збитий з пантелику.

      – Чому? Що сталося? Ти далі не можеш порозумітися зі своїм напарником?

      – Ні, Коля тут ні при чому, – запевняє Капітоліна, – я просто хочу звільнитися.

      Альберт Романович уявляє, що більше ніколи її не побачить, і йому раптом стає цього шкода.

      – Може, ми якось вирішимо проблему, якщо така існує?

      – Сумніваюся.

      – Хочеш, я поставлю тебе на касу. Там більша зарплатня…

      – Не треба на касу! – злякано вигукує Капітоліна. – Я не хочу на касу! І взагалі, я не можу у вас працювати.

      – Чому, Капітоліна?

      – Я… я не знаю таблички множення!

      Альберт Романович заходиться сміхом.

      – І тому ти хочеш звільнитися?

      – Так.

      Альберт Романович міг би зараз її обійняти, але стримується.

      – Послухай, Капітоліна, правду не завжди треба говорити. Іноді треба бути хитрішою.

      – Я не хочу бути хитрою.

      – Уяви собі, що це така гра. Люди граються одне з одним у хитрість. Виграє той, про кого найменше знають.

      Капітоліна нічого не розуміє.

      – Ви так кажете, ніби щось про мене знаєте.

      – Я знаю достатньо.

      – Нічого ви не знаєте!

      Альберт Романович підводиться з крісла. Стає поруч з Капітоліною. Дуже близько.

      – Ну, я, наприклад, знаю, що подобаюся тобі.

      – Неправда! – сахається Капітоліна.

      – От бачиш, – Альберт Романович підходить ще ближче і торкає Капітоліну за плече, – ти хитруєш.

      – Я не хитрую. Ви мені не подобаєтесь. Ви… пахнете конваліями!

      Альберт