Таня Малярчук

Звірослов


Скачать книгу

звідси вон! – кричать обоє. – Тоже мені, святоша!

      П’ять луп в одній руці і п’ять в іншій погрозливо маячать у Капітоліни перед очима.

      – Я вам ніяк не заважаю, – скиглить Капітоліна, – дайте мені спокій!

      – Сказали тобі – пошла вон! Хіромантка нашлась!

      Оперна співачка хапає Капітоліну за волосся і гне до землі. Капітоліна падає. Дідок з лупами копає її в живіт.

      – Не бий її в живот, бий по почкам, – радить оперна співачка дідкові з лупами.

      – Да вона крутиться! Не можу попасти!

      Капітоліна не крутиться. Смиренно лежить на землі, у калюжі води, що завжди збирається в кінці переходу після вологого прибирання. Лампи на стінах мерехтять. Одинокі пасажири байдуже проходять повз, побрязкуючи сумками і рюкзаками.

      Ось мені і прийшов амінь, думає Капітоліна, я нікому ТУТ не потрібна.

      Нізвідки раптом з’являється чиясь гігантська тінь. Лунає один постріл – оперна співачка і дідок з лупами одночасно падають навзнак поруч з Капітоліною.

      Хтось обережно підіймає Капітоліну на руки. Капітоліна розплющує очі.

      – Коля? Що ти тут робиш?

      Коля ніжно притискає Капітоліну до широких грудей.

      – Відколи це такі молоді леді ходять самі, без лакеїв.

      – Я не зобов’язана перед тобою звітувати, – хрипить Капітоліна, не маючи сили задерти носика, – ти мені не батько і не чоловік!

      – Ну що ж, мені доведеться одружитися з тобою, щоб почути відповідь на своє запитання.

      – Тільки через мій труп!

      – Спокуслива пропозиція. Я думаю, ти будеш найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

      Він схиляється і цілує Капітоліну в губи.

      – Як ти смієш! – обурюється Капітоліна, однак не чинить жодного опору.

      – А я не звик питати у жінки дозволу на поцілунок.

      5

      Капітоліна і Натаха підіймаються ліфтом на дев’ятий поверх.

      – І що ти зараз скажеш, Капітоліна?

      – Нічого. Подивлюся, хто там живе.

      – Я не можу! Мені стидно!

      – Не сци, Натаха.

      Вони виходять на коридор дев’ятого поверху.

      – Ось ця квартира, – Капітоліна тикає пальцем у старенькі дерев’яні двері і тисне на дзвінок.

      – Боже, і чого я тебе слухаю! – молиться Натаха сама до себе. – Вічно куда-то з тобою встрягаю!

      Двері відчиняються. На порозі – старенька бабця в поношеному вицвілому халаті.

      – Що вам треба? – здивовано каже бабця. – Ви хто?

      – Ми… ваші сусіди знизу, – Капітоліна ніяково потискає плечима. – Вибачте, що турбуємо вас.

      Бабця опирається на палицю.

      – Да пожалуста, – каже вона. – Що ви хочете?

      – Скажіть, будь ласка, – Капітоліна запинається, – нащо ви… викидаєте черстві батони через балкон?

      Бабця хвилину мовчить.

      Зараз почне кричати, думає Капітоліна, однак бабця, судячи з усього, вже давно не може кричати.

      – А що, упало комусь на голову, да?

      Бабці соромно.

      – Ізвінітє раді бога, – лепече вона, – я викидаю хліб посеред ночі