Аллочка ставить на стіл перед лікаркою її горнятко чаю, без цукру і без лимона, – я кажу тільки те, що чула по телевізору. А медуз, щоб ви знали, я в житті ніколи не бачила.
– Я згадала її! – вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.
Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:
– Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.
– І хто вона? – без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.
– Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.
– Сусідка ваша, виходить.
– Я поставила правильний діагноз, – Григорівна полегшено зітхає, – вона дійсно божевільна.
– Як її божевілля проявляється?
– Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.
Медсестра Аллочка оголошує решті черги за дверима відбій. На сьогодні прийом закінчено.
– Вона не небезпечна? – питає, зачинивши двері зсередини на ключ.
– Хто, Белла? Ні. Вона кошатниця. Годує всіх котів у районі. І котів, і псів, словом, не здивуюся, якщо і щурів годує. Розвела біля дому цілий зоопарк. Її всі не люблять.
Григорівна причісується перед дзеркалом, потім перевзувається зі шльопанців у туфлі на високих підборах, знімає білий халат – і під ним тонка синтетична сукенка салатового кольору, яку б носила сарана, випадково перетворившись на людину.
– Ха, Белла, – говорить Григорівна, – яке дурне ім’я. Дуже їй личить. Коли б я не встала, як би рано не було – вона вже біля під’їзду, розкидає по пластмасових мисочках помиї. Звірини збирається навколо сила-силенна. Страшно пройти, чесне слово. Деякі пси по пояс. Я живу на першому поверсі, мені все видно. Люди з нею сваряться, але де там?! Не допомагає. Вона тільки дивиться на тебе, ніби з хреста знята, кліпає і мовчить. Викликали санепідемстанцію, і гицелів, і в ЖЕК заяви писали – всьо дурно.
– Дивишся на таких, – обурливо зауважує медсестра Аллочка, – думаєш, боже, які добрі, тваринок годують, а як копнути глибше, то чого годують? Бо мужика давно не мали. У баби дах їде лише по причині одсутствія мужика.
Григорівна здивовано витріщається на свою медсестру. Ніколи б не подумала, думає вона, що Алла здатна сказати щось настільки… гм… вульгарне. Уголос каже:
– Котики, песики – тільки зовнішній прояв витісненого сексуального бажання.
– Я так і хотіла сказати.
Медсестра Аллочка густо червоніє.
Пізно, думає Григорівна.
2
Григорівні сниться війна. Вона заледве розплющує очі. Їй здається, що вся вона – руки, ноги – усе її тіло вимащене в чужу кров. У вухах ще продовжує дзвеніти від розірваних десь зовсім поруч снарядів.
– Та що це таке! – вигукує в ранкову сутінь Григорівна. – Я ж ніколи і війни толком не бачила. І фільмів про війну ніколи не любила. Звідки це?
Боса чимчикує у ванну, щоб хляпнутися холодною водою. Поволі приходить до тями.
– Знову встала зарано.
Підходить до вікна.
Біля будинку навпроти Белла годує котів і псів. Помиї акуратно розкидані