І тобі не шкода гривні з копійками. Просто з принципу. За що платиш? Як в’ючний осел дряпаєшся щодня сходами і ще й платиш ЖЕКові за це гроші. Таке може бути тільки тут, у цій всраній країні, яку, можливо, за 20 років візьмуть в ЄС.
Треба комусь на неї поскаржитись, думаєш ти. Комусь вищому. Чиновники зазвичай люблять, коли крапають на їхніх підлеглих. У цьому суть ієрархічної піраміди. Кожен її член одночасно є і начальником, і підлеглим. Його дрючать згори, він дрючить знизу. І всі задоволені. Найгірше, напевно, тому, хто на самісінькому дні.
Ти кілька днів не виходиш з дому. Обдумуєш плани помсти і по черзі їх відхиляєш. Я її наб’ю, думаєш ти. Фарбована шавка. Прийду і відразу без розмов заціджу їй в її нахабну розмальовану морду.
Ти перекладаєш у шафі светри і сорочки. Сортуєш шкарпетки. Чистиш туфлі. Розглядаєш себе у дзеркалі і здаєшся собі мудрим і статечним. Ти людина, чиїй думці можна довіряти. Яку поважають.
Що ти зробив? Багато чого, відповідаєш сам собі. Усього і не перелічити. Але справа не в цьому. Яке вона мала право питати тебе про таке?! Яке її діло?! Справність ліфта і твоє особисте життя – речі непорівнювані. Ти її не питав, ЩО ВОНА ЗРОБИЛА? Ти спитав тільки, що вона зробила за останні три місяці, що не мала часу дати розпорядження відремонтувати ліфт. Ось і все.
Ти телефонуєш до своїх друзів. Пропонуєш піти випити по кварті розливного пива і подивитися футбол, однак усі друзі зайняті цими днями. Може, наступного тижня?
Допізна крутиш телевізор, а потім засинаєш під нього десь біля п’ятої ранку, коли на вулиці Фрунзе з’являються перші автобуси.
Як таке могло зі мною статися, думаєш ти. Як я до такого допустився. Може, це депресія? Може, так і приходить депресія?
Наступного понеділка ти йдеш у ЖЕК. Старенька прибиральниця на вході впізнає тебе, кидає швабру і тікає в невідомому напрямку. Напевно, збирати підмогу. До Ельвіри Володимирівни вдруге не приходять. Значить, бути біді.
Ти піднімаєшся дерев’яними східцями на другий поверх. Довгий темний коридор, на стінах стенди, які не мають строку давності.
АЛКОГОЛЬ – СИГАРЕТИ = ПОЖЕЖА, СЕНС + ПРЕЗЕРВАТИВ = СНІГ.
Кабінет № 17.
Ти прикладаєш вухо до дверей, щоб дізнатися, чи є хтось усередині. По той бік тиша. По той бік Ельвіра Володимирівна. Ти стискаєш долоні в кулаки і відчиняєш двері.
– Мені почекати в коридорі? – обережно запитуєш.
– Ні-ні, заходь, я не зайнята.
Ельвіра Володимирівна виглядає точнісінько так само, як тиждень тому. Сувора і немилосердна. Губки похоронним бантиком. Нігті кольору артеріальної крові. Підводиться зі стільця, готова прийняти бій.
Ти стовбичиш у дверях, не маючи, що сказати. За тиждень ти змінився. Осунувся. Схуд. Зблід. Почорнів. Одягнений недбало. Брови нервово посіпуються.
– Знаєте… я… мені…
– Тобі не потрібен ліфт, – замість тебе доказує Ельвіра Володимирівна.
– Правильно. Так. Я саме тому і прийшов. Щоб сказати, що мені насправді ліфт не потрібен. Знаєте, ходити по сходах – добра спортивна зарядка. За останні три