зняла взуття, і всі ми вчинили так само. Ми жбурляли у воду камінчики. Ми просто були.
Я написала наші імена на піску. Кейденс, Міррен, Джонні та Ґет. Ґет, Джонні, Міррен та Кейденс. Так почалася наша історія.
ДЖОННІ БЛАГАВ, щоб Ґет залишився надовше.
Наступного року він благав, щоб його привезли на все літо. І Ґет приїхав.
Джонні був першим онуком. Бабуся з дідусем майже ніколи йому не відмовляли.
У ЧОТИРНАДЦЯТЕ ЛІТО ми з Ґетом удвох прогулювалися на невеличкому моторному човні. Це було одразу після сніданку. Бесс залишила Міррен грати в теніс з близнючками і Тафтом. Джонні того року почав бігати і нарізав кола по периметру острова. Ґет знайшов мене на кухні Клермонту і запитав, чи не хочу я взяти човна.
– Та не дуже.
Мені хотілося повернутися в ліжко і почитати.
– Ну будь ласка.
Ґет майже ніколи не казав «будь ласка».
– Візьми його сам.
– Я не можу. Не відчуваю, що маю право.
– Ну звісно, можеш.
– Але тільки з кимось із вас.
Він поводився якось особливо дивно.
– А куди ти хочеш поплисти? – запитала я.
– Я просто хочу побути десь поза островом. Часом я просто не витримую тут.
Тоді я не уявляла, чого саме він не витримував, але погодилася. Ми вийшли в море у штормівках та купальних костюмах. Невдовзі Ґет заглушив двигун. Ми сиділи собі, їли фісташки, дихали солоним повітрям. Сонце мерехтіло у воді.
– Пірнімо, – сказала я.
Ґет стрибнув, а я за ним, але вода тут була настільки холодніша, ніж на пляжі, що нам перехопило подих. Сонце зайшло за хмари.
Ми нервово хихотіли і кричали, що це була найдурніша з ідей – стрибнути у воду. І чим ми думали? Поблизу острова водилися акули, всі знали про це.
О господи, ще акул бракувало! Ми дряпалися нагору, штовхаючись у боротьбі за те, хто підніметься на човна першим.
За хвилину Ґет відступив, пропустивши мене вперед.
– Це не тому, що ти дівчина, а тому, що я хороша людина, – сказав він мені.
– Дякую.
І я показала йому язика.
– Але коли акули відкусять мені ноги, обіцяй написати промову про те, яким чудовим я був.
– Згода, – сказала я. – Ґетвік Метью Петіл був смачнющим обідом.
Ми змерзли як цуцики, і це було смішно до істерики. Рушників у нас не було. Ми згорнулися вдвох під флісовою ковдрою, яку знайшли під сидінням, наші голі плечі торкалися… Холодні ноги переплелися.
– Це єдиний спосіб уникнути переохолодження, – сказав Ґет. – Не подумай, що це тому, наче я вважаю тебе гарною чи щось таке.
– Так, я знаю, що не вважаєш.
– Ти загарбала ковдру.
– Вибач.
Пауза.
– Взагалі-то я справді вважаю тебе гарною, Кейд. Я мав на увазі зовсім не те. До речі, коли ти стала така гарна? Це відволікає.
– Я така сама, як і завжди.
– Ти змінилася за навчальний рік. Це виводить мене з гри.
– У тебе є гра?
Він урочисто кивнув.
– Не