ні, я говорю про те, як можна казати, що земля взагалі належить комусь із людей? – Ґет обвів рукою небо, океан, пісок.
Міррен знизала плечима.
– Люди постійно продають і купують землю.
– Може, краще поговоримо про секс чи вбивства? – запитав Джонні.
Ґет не звертав на нього уваги.
– Можливо, земля взагалі не повинна належати нікому. Або, можливо, мусять бути якісь обмеження щодо того, чим можна володіти.
Він нахилився вперед.
– Коли взимку я був із волонтерською місією в Індії, ми будували туалети. Будували їх тому, що в людей у тому селищі їх просто не було.
– Ну всі вже знають про твою Індію, – мовив Джонні. – Ти вже сто разів нам казав.
Ось це мені і подобалося в Ґеті: у ньому стільки захвату, він так невтомно цікавиться світом, що йому важко й уявити, як людям може бути нецікаво його слухати. Навіть коли вони прямо заявляють про це. А ще він ніколи ось так просто не дасть нам спокою. Він хоче примусити нас думати, навіть якщо ми опираємося. Він увіткнув палицю у вугілля.
– Я вважаю, ми мусимо говорити про це. Не кожен має власний острів. Хтось працює на таких островах. Хтось працює на заводі. Дехто сидить без роботи. Дехто й без їжі.
– Замовкни вже, – обірвала Міррен.
– Замовкни назавжди, – додав Джонні.
– У нас на Бічвуді викривлений погляд на людство, – продовжив Ґет. – Не думаю, що ви це усвідомлюєте.
– Замовкни, – сказала я. – Я дам тобі більше шоколаду, якщо ти мовчатимеш.
І Ґет замовк, але змінився на обличчі. Він різко встав, підняв з піску камінь і щосили жбурнув. Він стягнув светра, скинув туфлі. А тоді зайшов у воду в джинсах.
Розлючений.
Я дивилася на м’язи його плечей у місячному світлі й бризки, які здійнялися, коли він занурився у воду. Він пірнув, і я подумала: якщо я не піду за ним зараз, він дістанеться Ракель. Якщо я не піду за ним зараз, він полишить нас. Брехунів, цей острів, нашу родину, мене.
Я скинула светра і пішла за Ґетом у воду, у сукні. Я увірвалася у воду й попливла туди, де на спині лежав він. Вода прибрала з обличчя його вологе волосся, відкривши тонкий шрам на брові.
Я простягла до нього руку.
– Ґет.
Він здригнувся. Став по пояс у воді.
– Пробач, – прошепотіла я.
– Я не кажу тобі замовкнути, Кейді, – сказав він. – Я ніколи не кажу тобі такого.
– Я знаю.
Він мовчав.
– Будь ласка, не замовкай, – попросила я.
Я відчула, як він ковзає очима по моєму тілі під мокрою сукнею.
– Я забагато говорю. Розводжуся про все.
– Я люблю, коли ти говориш, – сказала я, бо так воно й було. Коли я зупинилася, щоб послухати, мені це сподобалося.
– Просто все змушує мене…
Він замовк.
– У світі все переплуталося, все.
– Так.
– Може, мені слід… – Ґет узяв мої руки у свої й повернув їх, щоб побачити написи на долонях, – слід жити сьогодні і не турбуватися весь час.
Моя долоня була в його мокрій долоні.
Я