подружжя. Дівчина кладе гроші до сумочки, не порахувавши, скільки там їх є, – вона вже має достатній досвід, аби зрозуміти, що їх там більше, ніж досить.
– Дякую, що прийняла мою пропозицію, – відповідає росіянин. – Про що я хочу поговорити? Власне кажучи, ні про що важливе.
– Ви сюди приїхали з якоїсь причини. Ніхто не приїздить до Канна в той період, коли місто стає нестерпним і для його жителів, і для туристів.
Ігор дивиться на море й закурює сигарету.
– Куріння шкодить здоров’ю.
Він пускає повз вуха її зауваження.
– У чому ти бачиш сенс життя? – запитує він.
– У коханні.
Олівія усміхається. Їй приємно, що день для неї починається саме так – розмовою про щось високе, а не про ціну на її товар або про те, як одягнений той або той із перехожих.
– А в чому бачите його ви?
– Теж у коханні. Але я вважав також, що треба заробити багато грошей, аби показати моїм батькам, що я спроможний домагатися в житті успіху, що я – переможець. Я зробив це, й сьогодні вони пишаються мною. Я познайомився з чудовою жінкою, створив родину, мені хотілося мати дітей, шанувати й боятися Бога. Проте діти не народилися.
Олівія подумала, що було б неделікатно запитувати його, чому так сталося. Розмовляючи бездоганною французькою мовою, цей сорокарічний чоловік розповідає далі:
– Ми хотіли були взяти дитину на виховання. Десь два або три роки ми про це думали. Але життя набувало дедалі більших обертів – подорожі, святкування, зустрічі, ділові контакти.
– Коли ви сіли тут, щоб поговорити зі мною, ви здалися мені ексцентричним мільйонером, який шукає пригод. Але мені приємно поговорити з вами на ці теми.
– А ти думаєш про своє майбутнє?
– Думаю і мрію про те саме, що й ви. Мені теж хотілося б мати дітей.
Вона зробила паузу, бо не хотіла завдати прикрості товаришу, що з’явився в неї так несподівано.
– …якщо буде така можливість, звичайно. Іноді плани Бога не збігаються з нашими.
Він, схоже, пустив повз вуха її відповідь.
– На фестиваль приїздять лише мільйонери?
– Мільйонери, люди, які вважають себе мільйонерами, й ті, хто прагне стати мільйонером. У ці дні наше місто стає схоже на божевільню, усі вдають із себе казна-яких поважних персон – окрім тих, котрі й справді великі цяці. Вони значно приємніші, їм просто нема потреби кимось прикидатися й щось комусь доводити. Вони не завжди купують мої товари, але принаймні можуть мені всміхнутися, сказати кілька чемних і приємних слів, і я не бачу зневаги в їхніх поглядах, коли вони на мене дивляться. А ви, пане, що тут робите?
– Бог створив світ за шість днів. Але що таке світ? Це те, що ти або я бачимо. Щоразу, коли помирає якась людина, частина всесвіту руйнується. Усе те, що ця людина відчувала, переживала, споглядала, зникає разом із нею, як зникають сльози, коли на обличчя падають краплі дощу.
– «Коли на обличчя падають краплі дощу…» Атож, я бачила фільм, у якому хтось промовив ці слова. Я вже не пам’ятаю, який то був фільм.
– Але я приїхав