гаразд, що біль ущухне, це лише питання часу. Я був готовий померти, бо втратив найважливіше в моєму житті й замість реагувати варився у воді, яка щохвилини нагрівалася.
– Олівія набралася сміливості й запитала:
– І що ви втратили?
– По суті нічого; але бувають хвилини, коли життя розлучає двох людей тільки для того, аби вони зрозуміли, наскільки одне з них важливе для другого. Скажімо, вчора ввечері я бачив свою дружину з іншим чоловіком. Я знаю, вона хоче повернутися до мене, вона досі мене кохає, але не може наважитися на цей крок. Є такі жаби, які, навіть помираючи в киплячій воді, вважають, що головне підкорятися, а не боротися за своє виживання; мовляв, наказує той, хто може, а підкоряється той, хто має здоровий глузд. І де ж тут правда? А правда в тому, що ліпше вистрибнути зі складної ситуації обвареним, але живим і готовим діяти. І я переконаний, ти можеш мені в цьому допомогти.
Олівія намагається зрозуміти, щó відбувається в голові чоловіка, який сидить біля неї. І як могла якась жінка покинути чоловіка такого цікавого, спроможного говорити про речі, про які вона ніколи не чула. Проте кохання не підкоряється законам логіки – Олівія це знає, попри свій юний вік. Її коханий, наприклад, спроможний на брутальні вчинки, може навіть відлупцювати її ні за що, а проте вона й дня не прожила б без нього.
Про що вони, зрештою, говорили? Про жаб. І про те, ніби вона могла б допомогти йому. Звісно, допомогти вона йому не може ніяк, а тому ліпше змінити тему розмови.
– І як ви руйнуватимете світ?
Ігор показує на проїзну смугу набережної Круазетт.
– Скажімо, я не хочу, щоб ти поїхала на якесь свято, але відкрито сказати цього не можу. Але якщо я дочекаюся години пік і зупиню свою машину посеред вулиці, то через десять хвилин на ній утвориться довжелезний затор. Водії подумають: «Певно, сталася аварія», й наберуться терпіння. Мине ще чверть години, поки з’явиться поліція з тягачем-евакуатором, щоб забрати з вулиці пошкоджений автомобіль.
– Таке вже траплялося сотні разів.
– Але я на той час міг би вийти зі своєї машини й розкидати по вулиці цвяхи та гострі предмети. Я зробив би це дуже обережно, так, щоб ніхто нічого не помітив. Я набрався б терпіння й пофарбував би всі ці предмети в чорний колір, щоб вони зливалися з асфальтом. На той час, коли тягач-евакуатор наблизився б до мене, його шини перетворилися б на клапті. Тепер на дорозі застрягли б уже дві машини, й затор розтягся б до околиць цього маленького міста, в якому, ти, певне, живеш.
– Дуже дотепна вигадка з вашого боку, нічого не скажеш. Але все, чого б ви домоглися, – це затримати мене на одну годину.
Тепер настала черга Ігоря посміхнутися.
– Але я міг би ще кілька годин говорити про те, як ускладнити цю проблему, – наприклад, коли навколо машин зібрався б натовп, я кинув би під тягач невеличку димову шашку. Людей би опанувала паніка. Я вскочив би у свою машину, вдаючи переляк і ввімкнув би газ лише для того, щоб у ту саму мить розлити трохи бензину із запальнички на килимок свого автомобіля й викресати