сонячного ранку, коли на вулиці вже з’явилися перші автомобілі, люди йдуть на пляж, вуличний рух стає дедалі густішим, перехожі вже виходять на набережну. Та все ж краще виконати все, що наказує цей чоловік, – тим більше, що в неї нема іншого виходу. Вона майже знепритомніла від страху. Вона сідає. Тепер треба лише показати йому, що вона не становить для нього загрози, вислухати всі ремствування цього покинутого чоловіка, переконати його в тому, що вона нічого не знає й нічого не бачила, а коли з’явиться поліціянт, що робитиме свій звичний обхід, упасти на землю й покликати на допомогу.
– Я точно знаю, що ти в цю мить відчуваєш, – у голосі чоловіка прозвучали заспокійливі нотки. – Симптоми страху не змінювалися від ночі часів. Так було, коли людські створіння зустрічалися з дикими хижаками, і так відбувається сьогодні. Щоб уникнути втрати крові, організм відганяє її вглиб від шкіри – і тому обличчя стає блідим. Нутрощі розм’якають і викидають із себе все зайве, щоб не допустити отруєння організму токсичними речовинами. Тіло знерухомлюється в перші хвилини, щоб не спровокувати хижака до нападу, який може напасти, помітивши найменший підозрілий порух.
«Усе це мені сниться», – подумала Олівія. Вона подумала про своїх батьків, які мали бути тут сьогодні вранці, але затрималися, бо всю ніч працювали у своїй ювелірній майстерні, готуючи вироби для продажу на наступний день. Лише кілька годин тому вона кохалася зі своїм коханим, якого вважала чоловіком свого життя, хоч він і знущався з неї вряди-годи. Вони навіть досягли одночасного оргазму, чого не відбувалося з ними давно. Після вранішньої кави вона навіть не захотіла сьогодні приймати душ – такою вільною, сповненою енергії та задоволеною життям вона себе почувала.
Ні, такого з нею просто не може відбуватися. Вона повинна заспокоїтися, опанувати себе.
– Гаразд, я нікуди не піду. Ви купили весь мій товар, тож я готова поговорити з вами.
Він упирає дуло пістолета їй у бік. Літнє подружжя вже зовсім близько, воно проминає їх і дивиться на них, але нічого не помічає. Вони бачать дочку португальця, яка сидить там, де й завжди, й у своєму звичному стилі зваблює чергового чоловіка, мружачи очі та обдаровуючи його по-дитячому наївною усмішкою. Вони не вперше бачать її поруч із чужоземцем, чиє вбрання свідчить про те, що він чоловік багатий. Олівія дивиться на них невідривним поглядом, так ніби очима можна сказати все. Чоловік, що сидить поруч із нею, весело каже:
– Доброго дня!
Літнє подружжя проминає їх без жодного слова, вони не звикли ані розмовляти з чужоземцями, ані вітатися з вуличними торговками.
– Що ж, поговорімо, – порушує мовчанку росіянин. – Я, звичайно, не збираюся влаштовувати той безлад із вуличним рухом, то був лише приклад. Моя дружина довідається, що я тут, коли почне одержувати послання від мене. Не стану я також робити й найочевидніше, тобто намагатися зустрітися з нею, – я хочу домогтися, щоб вона сама прийшла до мене. У його останніх словах Олівія побачила вихід для себе.
– Я можу віднести їй послання від вас, якщо хочете. Ви тільки мені