мабуть, знав, бо поки я його кантував, обшукуючи, то болісно мукав, ніби сказати щось намагався, а коли, нарешті, покинув – то дивився на мене з такою мукою в очах, що хоч добивай.
А от цього не робитиму. Нащо? Він же мені не ворог. Він чесно ловить убивцю.
Було б непогано розпитати, як це вони так швидко на мене вийшли, але, в принципі, й так все ясно, а подробиці малоцікаві. Яка різниця, хто саме з сусідів здав? Чи один хтось, чи декілька? Все одно мені з ними більше не вітатися, доброго здоров’ячка не бажати, за погоду не теревенити.
Якщо навіть я й повернусь, то дуууууже нескоро. У будь-якому із варіантів.
– Миколо, ну ти там скоро? – почулося з-за рогу. – Бо щось і мені захотілося.
У напівпримружених очах полоняника щось промайнуло – чи то надія, чи то навпаки, страх за напарника. Я зиркнув на ріг й знову стрибнув очима на Миколу.
– Не… – видихнув він крізь біль.
Молодець. Швидко оговтався. Поважаю. Велику силу волі треба мати, щоб задихаючись, хапаючи ротом повітря, крізь темряву в очах й напівпритомний стан пробувати щось сказати. Що ти, дядьку, від мене хочеш? Не стріляти? Та звісно, ж не буду.
– Не… будь… дурнем… зда… вай… ся.
Ще більш молодець. Не проситься, а робить свою роботу. Навіть під дулом пістолета.
Про всяк випадок я пересмикнув замок. Не ривком, як належить, а обережно, притримуючи обома пальцями, щоб не дуже голосно клацало.
З пістолета вилетів і, радісно крутнувшись у повітрі, полетів на стежку тьмяно-блискучий зеленуватий набій.
Ого.
У міліціонера в очах з’явилося щось нове – тоскне й невеселе. Але не розпачливе. Такий проситись не буде.
Серйозний дядько. Навіть перевіряльників не боїться, патрон у дулі тягає. Й, мабуть, готовий використати, й зовсім не для того, щоб пальнути у небо. Там і без нього багато дірок. Навіть озонові, буває, трапляються.
– Миколо! – почулося з-за рогу, вже іншим тоном. – З тобою там все гаразд?
Й дверцята брязнули.
Я підхопився назустріч, і тут полоняник примудрився ще трохи збільшити мою до нього повагу – смикнувся й спробував підбити мене ногою.
Значить, не за себе злякався. За напарника.
Молодець.
Але, звісно, нічого з цього діла не вийшло. Не може людина через півхвилини опісля копняка у сплетіння легко вимахувати ногами.
Я легко відбив ногу й ступив крок до рогу. Зустрічати.
Зустрів.
Чолов’яга, що я бачив його за кермом, був трохи стривожений, а тому руку мав не на гульфику, а на кобурі. Більш того, навіть розстебнути її встиг. Але не більше.
А от якби оперативку носив, а не старий-добрий уставний радянський зразок – може б, і встиг якось вихопити.
– Ані руш, – неголосно сказав я, ворухнувши люфою.
Слід віддати належне – і цей теж не впав у паніку, не розгубився, тікати не кинувся.
– Гаразд, – кивнув він і з жалем в очах прибрав руку з кобури. – Як там Микола? Дозволиш йому допомогти?
Теж молодець.
– В порядку. Трохи забився.