коротко замахнувся і дав по голові й цьому. Він смикнувся й сам собі нашкодив – удар прийшовся навскоси, й свідомість не відлетіла. Натомість в очах з’явилось – ви не повірите! – справжнє, серйозне таке полегшення!
Дядько зрозумів, що вбивати його не будуть.
Я посміхнувся й додав. Цього разу вийшло значно краще. Цебто, для мене краще, а для полоняника гірше. Але в будь-якому випадку тимчасова безтямність краща за остаточну. Навіть якщо супроводжується мозкотрусом якогось там ступеня.
Але як же мені дістатися цілі?
Я шаснув до машини й обережно – не вистачало ще справдити Ігореве пророцтво самостійно! – дуже обережно, нічого не зачепивши, витяг з улоговини поміж сидіннями бінокль. Непоганий, до речі. Не «Карл Цейс», а звичайний арсеналівський, та все одно непоганий. Не театральна іграшка.
Хлопці вдало обрали місце – хатка моя була як на долоні. Цвіли й колихалися на вітру схожі на великих джмелів чорнобривці, кивали п’ятачками декоративні соняхи. Ворушилося листя на вишнях, а на колоноподібній яблуньці, що я посадив минулого року, зрів перший урожай. Хай навіть у вигляді одного-єдиного яблучка, але це було моє яблуко.
Шкода, скуштувати не зможу.
Понад клумбою розлігся стовбур аличі. Стареньке вже було дерево, але рости б їй і рости, аж раптом цієї весни засохла. Хтозна, чого. Спиляв, аби не стовбичила, й ціле літо довго поливав пеньок – аж раптом вилізе із коріння новий пагінець? Не виліз. Значить, не завжди вилазить. Що ж, і люди не завжди повертаються з довгих мандрівок. А інколи їдуть і знають, що повернутися вже не зможуть.
Зі мною, щоправда, такого жодного разу ще не було. Завжди їхав – і вірив, що повернуся. Що пройдуся вишневим садом, квітами помилуюсь, хрущів послухаю, в гамаці поваляюсь, а на пузі розляжеться кішка й неголосно муркотітиме.
Й алича згоди5лася би. Навіть повалена. На фруктових деревах шашлик кращий виходить. Поринула би в небо сивим пахучим димком, розвіялася дрібним попелом, осіла б дощами й відродилася. Може, не в нас і не аличею, може, баобабом у савані, може, водоростями у Карибському морі, але відродилася би.
Та не горіти вже їй у мангалі. Так, мабуть, і зогниє під дощами-снігами, припаде листям-пилом і врешті-решт опиниться під землею. Не заслужила вона на таке поховання, але тут я нічого вже не вдію.
Але поки що на поваленій аличі сиділа моя кішка й мирно вмивалася, забувши навіть озиратися час від часу – чи заліз у двір чужий пес або кіт.
Звикла, що я завжди поруч і завжди допоможу.
Хто б оце мені допоміг…
На цій думці мене раптом аж перехнябило, як крутосхильний трактор на пагорбі. Такий, знаєте, що в нього колеса піднімаються-опускаються, а кабіна все одно горизонтальна. Їде він схилом, плуга тягне, одне колесо в тракториста вище голови, друге нижче пояса, а він сидить і посміхається.
Насправді, звісно, не так. Це конструктори гадали, що трактористи будуть так їздити, й встановили обмеження – мовляв, схил має бути лише до стількох-то градусів. Тоді й кабіна горизонтально висітиме, й трактор не перекинеться.
Але ж не знали вони