поділилася щастям. Сподіваюсь, у неї лишилося ще багато й вистачить на довге й щасливе життя – біля мисочки з молоком, дряпкою, аби кігтики не затупилися, й обов’язковим чуханням за вухами, коли виникатиме на те негайна потреба.
Сподіваюсь, там, куди я її везу, вона все це отримає.
Бо це не притулок.
У притулку я колись побував, але якщо вже про це, то слід починати здалеку.
Був у мене колись ще один кіт, і дружина була, й плани були амбіційні, але потім дещо пішло не так. А дехто – не туди. Так що лишився кіт, і прожили ми з ним довгих чотири роки, а потім і він пропав.
Не знаю, де. Грішив на собак, але нема сенсу собакам мститися. Повішав на стовпи оголошення з фотографією, де сидів мій котик на хвіртці, гордо задерши голову – красень, та й годі! Відгукніться, мовляв, хто бачив. За винагороду.
Не допомогло.
Сходив до місцевої ветеринарки – може, підібрав хтось пораненого, а може, хтось вкрав і приніс каструвати, щеплення робити, або ще там щось.
Теж виявилась не в курсі.
Наостанок зганяв у притулок – хоч і далеко він, але все ж таки був якийсь крихітний шанс.
Не реалізувався. Натомість я з притулку вийшов наче мішком прибитий.
Тяжко там.
Навіть мені, навіть при тому, що я й півгодини там не пробув, – все одно тяжко.
Ще на підході тяжко було. Бо сховалась ця установа за високим парканом, та ще й від сусідів далеко, поза старою колгоспною фермою. Ну, ви мабуть, знаєте, як на фермі смердить… так от – з-за паркану смерділо дужче.
А біля входу стояла миска, й три собаки шановного віку меланхолійно її роздивлялись. Й краї у миски були погризені.
Завваживши мене, хтось із тих сторожів ліниво гавкнув, й з-за паркану почулося таке саме ліниве й меланхолійне «гав-гав».
І навіть дзвінок деренчав сумно і тоскно.
На дзвоник непоспіхом вийшла немолода жінка з абсолютно байдужим поглядом.
Пояснив мету візиту. Запитав, чи не можу зайти, пошукати.
– Можете, – сказала вона, але не зрушила з місця. – Пошукайте.
Постояла ще з хвилину й лише тоді рушила досередини.
За хвірткою виявився такий собі тамбур – не для тепла, а щоб не вискочили. Втім, ніхто і не пробував. Натомість одразу за внутрішніми дверима мене оточило десятків зо два різнокаліберних псів, і всі разом втупилися.
Було б злякатись – але чомусь стало не страшно, а тоскно. Може, справа у поглядах – бо не було агресії в жодних очах, а лише нудьга й безнадія.
– Мене тут не вкусять? – запитав я про всяк випадок.
– Не знаю, – після добрячої паузи відповіла господарка. Ще трохи постояла й рушила до будівлі. Пройшла метрів десять, аж поки зволила пояснити. – Коти у нас там.
«Там» було як у тюрмі, і це не гіпербола-метафора, чи як там воно називається, а гола правда і чистий факт. Або ж навпаки – голий факт і чиста правда. Або ще якось. Коротше кажучи, я не перебільшую ані краплі.
Тюрма. Сізо. Зона.
Єдине що – камери не на замки позачинювано, а лише на клямки. Проти цих арештантів