Час покласти край їхній діяльності, заявили старійшинам. Сьогодні ж, у зв’язку з «переселенням», вони вирушають у дорогу через Мараш-Алеппо в месопотамську пустелю Дейр-ель-Зор. «Переселенці» мовчки перезиралися, ніхто не схопився за серце, ніхто не заплакав. Усього півгодини тому це були представницькі, блискучі персони. Зараз вони відразу зблякли, кожен був, як грудка землі, неживий і безвольний. Новий війт Зейтуна попросив тремтячим голосом лише про одну милість: в ім’я Бога милосердного не чіпати сім’ї, не висилати і їх із Зейтуна. Тоді вони покірно погодяться на свій жереб.
Не забарилася люта, знущальна відповідь. В жодному разі! Ми добре знаємо вірменів і нікому з нас не спаде на гадку розлучати поважних батьків родин із улюбленими й укоханими їхніми рідними. Більше того: кожен із викликаних зобов’язаний письмово сповістити своїх домашніх про те, щоб ті завтра, через дві години після сходу сонця, з’явилися сюди з речами, готові до маршу. Дружини, сини, доньки, онуки – старі та малі. Розпорядження зі Стамбула вказує, що все вірменське населення поголовно підлягає висилці. Аж до грудних немовлят. Зейтун перестає існувати і відтепер буде називатися Султанією, щоб не залишилося навіть згадки про місто, яке посміло чинити опір героїчному османському народові.
Наступного дня в призначений час перший скорботний транспорт рушив у далеку путь, заклавши початок однієї з найстрашніших трагедій, які в історичні часи випадали на долю народів землі.
Висланих супроводжував військовий конвой, і аж тут усім стало ясно, що могутнє військо, викликане для облоги втікачів, котрі ховалися в монастирі, мало ще й інше, буцімто другорядне, але не менш хитро підготовлене завдання. Щоранку тепер повторювалася одна і та ж несамовита вистава. Після п’ятдесяти шляхетних родин настала черга ста не таких шляхетних, і що нижчим було суспільне становище, що менший їхній достаток, то більшим був етап.
Звісно, у великих тилових областях поблизу європейських військових фронтів також виселяли жителів із усіх міст і сіл, але якою б важкою була доля всіх, хто покидає рідні краї, ніщо не йде в порівняння з долею зейтунців. В Європі евакуйовані перебували під захистом своєї держави, їх вивозили з небезпечної для життя зони. Навіть у ворожій країні їм надавали допомогу та турботу. І люди не втрачали надії повернутися в рідні місця. У вірменів не було жодного просвіту: ні захисту, ні допомоги, ні надії. Вони потрапили не в руки ворога, який на основі взаємних інтересів мав дотримуватися міжнародного права. Вони потрапили в руки страшнішого, нічим не вгамованого ворога – в руки власної держави.
Декотрим людям сумно розлучатися навіть зі старим житлом, міняти його на нове. Адже залишаєш там шмат свого життя. Для кожного переїзд із рідного міста в інше, з країни, де минуло життя, в нову – означає крутий перелом. Навіть бувалому рецидивісту нелегко дається зворотний шлях до цюпи. Але бути безправнішими за злочинців! Адже злодій і той перебуває під захистом закону! В один день позбутися