за дозволену ношу, яку тягнули вони на своїх зігнутих спинах. Перший крок був сповнений великого значення, був священним і страшним осяянням, що пронизало душу кожного. І, роблячи цей перший крок, кожна родина ще тісніше зближувала лікті. Жодного слова, ніякого дитячого плачу. Але минуло півгодини, і, ледь позаду залишилися останні приміські будинки, стало легше. На якийсь час запанувала притаманна людям первісна дитячість, їхня зворушливо відхідлива легковажність. Як із першим променем зорі прокидається один скромно щебечучий голосок і слідом за ним негайно вступає весь пернатий хор, так незабаром над рухомою колоною густим мереживом переплелися завзяті дитячі голоси. Їх намагалися втихомирити матері. І навіть чоловіки раз по раз перегукувалися. Подекуди вже чувся приглушений сміх. Багато жінок і дідів їхали на віслюках, нав’ючених постільними речами, ковдрами та лантухами. Начальник конвою це дозволив. Либонь, він вирішив на свій страх і ризик пом’якшити наказ про висилку. Арам також добув віслюка для дружини. Але вона боялася, щоб її не розтрясло, і більшу частину шляху йшла пішки. Сиротинець, хоч розумніше було б поставити його в голові колони, становив її ар’єргард. Колону замикало стадо кіз, яких священик, незважаючи на незабутню розмову з бінбаші, звелів усе ж пригнати. Діти спочатку сприймали все, що відбувається, як кумедну зміну та незвичайну пригоду. Іскуя йшла поруч із ними і скільки могла підтримувала в дітях веселий настрій. Ніщо в ній не видавало хвилювання та безсонні ночі. Вираз обличчя був привітним, життєрадісним. Яким крихким і слабким не було її тіло, рятувала Іскую всемогутня пристосованість молодості. Вона навіть спробувала заспівати з дітьми славетну пісеньку, яку чула ще в Йогонолуку. Співали її зазвичай при зборі винограду та плодів. Іскуя ввела її в обіг зейтунської школи:
Минуть найгірші, чорні дні,
вони, немов зима, приходять і відходять.
Страждання нам не довіку дані,
ось і купці – приходять і відходять.
Але пастор Арам підбіг до дівчини та заборонив співати. Молодий священик проробляв шлях мало не втричі довший, ніж інші. Він з’являвся то біля передньої шеренги, то біля замикаючої, з незмінною гарбузової флягою через плече, з якої пригощав спраглих виноградною настоянкою. Він, як і Іскуя, випромінював бадьорість, жартував, залагоджував суперечки, намагався і в цьому становищі встановити такий триб життя, за якого на частку кожного випадало певне завдання. Так, наприклад, шевці взяли на себе обов’язок терміново лагодити взуття під час привалів, і таку допомогу надавали багато ремісників.
Товмасян був єдиним священиком серед вигнанців: усіх католицьких і григоріанських панотців викрали в перші два дні депортації. Тому пастор вважав своїм обов’язком піклуватися про душі всіх своїх побратимів. І щоб підтримати в них сили, він застосовував свою власну тактику. Нестерпна була тільки безцільність існування, він знав це по собі. Ось чому він весело й упевнено твердив:
– Завтра до вечора будемо в Мараші. А там усе зміниться,