весни, незадовго до вступу на посаду, він одружився.
Овсанна, давнє його кохання, була донькою священика, котрий належав до першого випуску Марашської семінарії. На відміну від більшості вірменок, котрі неудатні на зріст, тендітної статури, Овсанна була високою і навіть дещо повненькою дівчиною. Через властиву їй повільність і небалакучість іноді здавалося, що жінка байдужа до оточення. Правда, Іскуя якось сказала братові, що лагідність Овсанни час від часу стримується норовом і злопам’ятством. Але, мабуть, ця жартівлива характеристика виявилася невідповідною, бо яка ж справді примхлива жінка терпіла б у своєму будинку зовицю? Втім, із дев’ятнадцятирічною Іскуєю все було по-особливому. Арам обожнював свою юну сестру. Тій ішов дев’ятий рік, коли після смерті їхньої матері Арам відвіз Іскую з Йогонолука в Мараш і віддав у місіонерську школу. Пізніше відправив її до Лозанни, де та провела рік у пансіоні. Витрати, яких вимагало таке благородне братерське честолюбство, чоловік покривав, розумно урізаючи свої потреби. Він не уявляв собі життя без Іскуї. Овсанна це знала і сама запропонувала оселитися втрьох.
Іскуя отримала місце вчительки французької мови в сиротинці. У тому, що її любили всі, і до того ж не тільки братньою любов’ю, не було нічого дивного: вабили чудові очі й особливо рот, вишневі губи, гейби відливаючі вологим блиском усміхнені очі, тому часом здавалося, ніби губи у юнки зрячі.
Спосіб життя, який вела ця трійця, був дуже приємний, але зовсім не схожий на місцевий побут. Квартира священика належала сирітському будинку. Під руками Овсанни вона скоро втратила свій службовий вигляд. Овсанна виявляла здібності до прикладного мистецтва, у неї було тонке художнє чуття. Вона обходила місто і навколишні села, скуповуючи у місцевих мешканок чудові старовинні тканини, кустарні вироби з дерева й інші предмети побуту, якими прикрашала свої кімнати. Такими пошуками жінка часто займалася цілими тижнями.
Іскуя віддавала перевагу книгам. Арам, Овсанна й Іскуя жили відособленим життям. Сиротинець і школа були настільки замкнутим світом, що трійко цих добропорядних людей, либонь, не відчували передгроззя, що нависло над Зейтуном.
Недільні проповіді пастора Арама мали бадьорий, світлий характер аж до самого березня, що, ймовірно, було навіяно його власним щасливим і мирним життям і зовсім не свідчило про розуміння того, що відбувається навколо.
Удар був таким нищівним, що священик розгубився. На його очах гинула справа всього його життя. Чоловік було вхопився за соломинку порожньої надії – уряд не посміє закрити притулок сиріт. Силу духу повернули йому слова Овсанни першого дня висилки: «Тільки в такі миті знаходить свій вищий сенс сан християнського пастиря». Так сказала донька священика. Пам’ятаючи цей заповіт, Арам Товмасян із надлюдською енергією виконував свій обов’язок.
День і ніч тримав він відкритою свою церкву, щоб будь-якої миті прийти на допомогу, надати духовну підтримку, висилати їх