природно, відібрали у бандитів гвинтівки та багнети.
Відкритий бунт проти державної влади! Тепер, коли вірмени «роззброїли допоміжні поліційні загони», склад злочину був у наявності. Того же вечора каймакам опублікував список жителів, котрих муніципальна рада мала видати владі для взяття під варту. Всі зазначені, охоплені люттю й обуренням, урочисто присягнули не здаватися і замкнулися в старовинному текке – покинутому монастирі дервішів, колишньому місці паломництва. До текке було півгодини пішки на схід від міста. Коли звістка про це поширилася, частина дезертирів спустилася з Ала-Каджі й інших вершин гірського хребта і приєдналася до втікачів. Загалом у маленькій фортеці засіло близько ста чоловіків.
Мутесаріф Мараша та вищі урядові інстанції в Стамбулі вважали, що їхня мета близька. Бунт, нарешті, дозрів. Тепер союзники та нейтральні консули більше не зможуть заплющувати очі на підступи вірменів.
Два дні по тому в Зейтун ввели військове підкріплення у складі двох піхотних рот. Юзбаші, котрий командував цими частинами, відразу ж узявся до облоги. Але коли він, чи справді з героїзму, чи здуру, під’їхав на чолі свого підрозділу до текке, наївно розраховуючи взяти цю твердиню з льоту, його і ще шістьох солдатів влучними пострілами поклали на місці.
Це вже було навіть більше, ніж треба. Про геройську загибель майора одразу ж розтрубили по всій країні. «Іттіхат» докладав усіх зусиль, щоб спрямувати в потрібне русло хвилю обурення. Не минуло й тижня, як Зейтун перетворився на військовий табір. Проти купки людей, котрі зневірилися, і дезертирів виставили війська в складі чотирьох батальйонів і двох батарей. І це тоді, коли у Джемаль-паші в його Четвертій армії на рахунку були кожен солдат і кожна гармата. Незважаючи на всю цю потугу, до обложеного монастиря послали парламентера з вимогою, щоб заколотники, і без того вже приречені, здалися. Відповідь пролунала в дусі античних героїв:
– Коли нам уже судилося померти, ми вважаємо за краще померти в бою.
Але найдивніше, що їм не судилося померти саме тоді.
Артилерійська батарея стрельнула чотири рази, та якось безглуздо, і раптом під впливом якихось таємничих сил обстріл обителі припинився. Чи можливо, що такий нелюдяний вчинок був здійснений заради кількох мусульман, котрі перебували серед обложених? Але як би там було, а після цього потужне військо, розташувавшись на зайнятих позиціях проти жменьки дезертирів і захисників жіночої честі, перебувало в бездіяльності, займалися ж доблесні вояки тим, чим зазвичай на дозвіллі займаються солдати: задовольнялися з солдатського казана, поїли коней, курили і грали в карти.
Жителі Зейтуна небезпідставно побачили в цій гнітючій бездіяльності війська ознаки витонченого підступу. Охоплені смертельним страхом, вони послали до каймакама делегацію, яка просила, щоб доблесні вояки якнайскоріше позбавили населення клятих бунтівників. Населення не має з ними нічого спільного. Якщо ж хто з лиходіїв надумає