малиновій краватці. Спочатку Мирославу охопив відчай. Вона не знала, що робити далі. Хотілося сісти просто серед тротуару та з розпуки розревітися. Але потім вона подумала, що не можна гаяти час. Старенька має бути десь поруч. Не могла ж вона взяти й ось так зненацька щезнути, луснути, як мильна бульбашка. Треба не гайнувати час на марні сльози, а шукати й ще раз шукати!
Мирослава перейшла дорогу та потрапила до невеличкого скверика. Старенька могла стомитися й піти сюди, щоб сісти на лавку відпочити. На диво, тут ще з радянських часів зберігся невеличкий фонтанчик. І хоча він зараз був схожий більш на маленький потічок, аніж на водограй, біля нього завжди було людно. Алеями прогулювалися молоді матусі з візочками, галасувала дітлашня, підставляючи руки під струмені води, на мить забувши про свої велосипеди. На лавках відпочивали старші люди.
Мирослава пильно вдивлялася в людей навколо. Звичайно, міські старенькі дуже відрізнялися від сільських бабусь. Тому, якщо тут була старенька у білій хустинці, вони б її одразу ж помітили.
– Пробачте, – Мирослава підійшла до лавки, де сиділи бабці, – ви випадково не бачили тут бабусю у хустинці та сіренькій кофтині? Вона худенька, невеличка на зріст.
– Здається, такої тут не було, – відказала одна.
– Ні, не було, це точно. Я вже дві години гуляю тут з онуком і такої не бачила, – додала друга.
– Дякую, – сказала Мирослава та пішла до іншої лавки.
– А що, загубилася стара? – почула вона позад себе.
– На кшталт того.
– От горе, – зітхнула бабця, – і молодим немає спокою через старих.
Мирослава обійшла весь сквер, але ніхто такої жінки не бачив. Стомлена та розгублена Мирослава вирішила повернутися додому, щоб заспокоїтись, і вже завтра поїхати у справах до санстанції. Мимоволі її погляд ковзнув до підземного переходу, яким можна було потрапити в метро. Жінка заклякла на місці. В підземний перехід хутко спускалася старенька у білій хустині. Мирослава, боячись знову загубити її з очей, побігла щодуху до переходу. Вона ледь не впала на сходах, швидко пробігла повз нав’язливих продавців квітів і зупинилася на розпутті. Старенька могла вийти на другий бік дороги або ж потрапити в метро. Мирослава, не роздумуючи ні хвилини, мерщій піднялася сходами. На вулиці старенької не було. Жінка збігла вниз та спустилася в метро. Тепер слід було сподіватися лише на випадкову вдачу.
Мирослава зупинилася на платформі. Щойно підійшла електричка і пасажири плавним потоком рушили до розчинених дверей. Бабці ніде не було. Мирослава вже хотіла піти до протилежної електрички, коли раптово помітила знайому білу хустинку. Старенька швидко зайшла у вагон. Мирослава враз зметикувала, що не встигне добігти до потрібного вагона, тому останньою вскочила в найближчий. Вона навіть не помітила, що ледь не застрягла у дверях. Усі деталі були неважливі. Головне, що вона майже коло цілі. На наступній станції вона встигне першою вибігти з вагона й пересісти туди,