ноги. На серці було тоскно. Їй зовсім не кортіло залишатися наодинці всю ніч. Самотність її пригнічувала, давила на голову, спину, не давала спокійно заснути. Тому, прийнявши душ, Мирослава зателефонувала Оксані.
– Люба подружко, ти ще не спиш? – запитала вона стомленим голосом.
– Нарешті! Славочко, де ти була весь день? Я тобі телефонувала разів з десять, – почула вона в слухавці знайомий голос, і на душі стало тепліше.
– Якщо я почну розповідати, то ти мене до ранку не переслухаєш.
– Щось трапилося? – стривожено запитала Оксана.
– Так. Розумієш, я в метро бачила свою бабусю!
– …
– Я знаю, це неймовірно, але було саме так.
– Зачекай. Як ти могла її бачити, коли та померла? Ти знову?
– Сама не знаю як, але я її бачила, – впевнено повторила жінка.
– І ти бачила її перед собою?
– В тому-то й біда, що я її бачила ззаду.
– Ти помилилася, зустрівши схожу жінку.
– Мені здається, що ні. А взагалі я так заплуталася, як муха в павутинні.
– Я зараз до тебе приїду, і ти мені все до подробиць розповіси. Згода?
– Тобі ж завтра на роботу, – нагадала Мирослава.
– Це тобі на роботу, бо ніколи не маєш вихідного дня, а я завтра буду вдома, бо за кілька годин настане субота. Все. Став чайника на плиту, я незабаром буду.
Мирославі не залишалося нічого, як плестися на кухню та ставити чайник.
– … Ось де я пропадала цілий день, – закінчила Мирослава розповідь про свої пригоди.
– Подружко, – сказала Оксана, витримавши мхатівську паузу, – ти мусиш реалістично дивитися на речі. То була не твоя бабуся – це стовідсотково. Ніхто ще не повертався з того світу. Ніхто!
– А якщо вона не померла?
– Ти ж сама бачила труну, могилу і все інше. Ти жила в дитбудинку чому? Бо в тебе нікого не залишилося. Чи не так?
– Я провела кілька місяців у психіатричній лікарні. Можливо, її смерть мені примарилася там, під дією сильних ліків? Може ж таке бути?
– Ні! Ні й ще раз ні! Ти була у лікарні, бо зазнала великий стрес після похорону. Не треба ганятися за незнайомою жінкою. Забудь про неї та не ятри собі душу. Подивися, на кого ти стала схожа? Зблідла, лице змарніло, під очима чорні кола, очі блищать, як у хворої. Дай мені слово, що більше не будеш ганятися за старенькою.
– Не можу, – зітхнула Мирослава. – А хочеш, ми завтра підемо з тобою разом і я тобі її покажу? – Мирослава раптом оживилася та до болю стисла руку подруги.
– Добре. Я піду з тобою завтра, але цілий день бігати за міражем не буду.
– Дякую тобі, – Мирослава вдячно подивилася на подругу. Хто ще її так розумів? – Залишайся в мене ночувати, а завтра вранці підемо до метро.
– Ти ж знаєш, що я не зможу заснути на чужому місці. До того ж ти не забула, що у тебе є чоловік, якого треба нагодувати сніданком?
– Ледь не забула.
– А ти ніколи про