лікар.
– Чому не спимо? – запитав лікар.
– До мене прийшла бабуся! – зі сльозами радощів на очах відповіла Мирослава. – Випустіть мене до неї.
– Час побачень буде завтра вранці та ввечері, – сказав лікар.
– Але ж вона мене знайшла! – збуджено говорила Мирослава.
– Вона здалека приїхала?
– Напевно!
– Ви не знаєте, де вона живе? – поцікавився лікар.
– Живе? Взагалі, я думала, що вона померла…
– Де ваша родичка?
– Ось там! Бачите… – почала Мирослава й поглянула у вікно. – Ось бачите, її вже нема! – Жінка почала плакати. – Це ви у всьому винні! Вона мене стільки шукала, я бігала за нею по всьому місту, а коли ми мали зустрітися, ви все перекреслили! Я ненавиджу вас! Ненавиджу цю огидну лікарню! – У Мирослави почалася істерика.
Лікар щось шепнув медсестрі. Вона швидко повернулася зі шприцом. Лікар міцно тримав руку Мирослави, бо та втратила над собою контроль і якомога пручалася. Медсестра вправним рухом зробила укол у передпліччя. Мирослава збагнула, що не може чинити опір. Її тіло обм’якло. Незабаром вона відчула, що провалюється в пітьму. Страху не було, лише жаданий спокій…
8
Олексій Степанович попрохав медсестру привести до кабінету хвору Мирославу Бабенко, яка серед ночі здійняла галас. Загалом, він вже мав бесіду з чоловіком хворої, який розповів, що його дружина зовсім знесилилася, бігаючи за бабусею-примарою. Слова чоловіка були лише частиною діагнозу. Основне Олексій Степанович мав з’ясувати у розмові з хворою. Лікар завжди запрошував хворих на розмову до свого кабінету. Тут був невеличкий акваріум, де поважно плавали скалярії та пара золотих рибок. Він доклав багато зусиль і власних коштів для того, щоб у кабінеті панував домашній затишок. На підвіконні та стінах було багато квітів. Навіть важко було відрізнити, де штучні, а де живі квіти. Частенько санітарка поливала у вазонах штучні квіти, а потім вони з лікарем від душі сміялися.
В кутку дзюрчав, виспівував нехитру свою пісеньку невеличкий штучний струмочок. Годинник, який цокотів на стіні, Олексій Степанович наказав забрати з кабінету і повісити в холі, де над дверима ніби спеціально для нього чимало років стирчав великий цвях. У одній із шухляд робочого столу лікаря лежали олівці та аркуші ватману. За задумкою лікаря, обстановка в кабінеті допомагала пацієнтам розслабитися та бути більш відвертими. Це майже завжди спрацьовувало. Чекаючи на Мирославу, лікар дістав зі столу пачку кольорових олівців й аркуш ватману.
– Добридень, – сказала Мирослава, зайшовши до кабінету. Медсестра вийшла, тихо причинивши за собою двері.
– Добрий, добрий день, – осміхнувся лікар і запросив пацієнтку сісти напроти нього у велике крісло. Це крісло він купив за власний кошт і потім анітрішечки не пошкодував про це. Воно було м’яке, велике та зручне. Пацієнти завжди почувалися в ньому зручно й затишно.
Ненав’язливо, професійно та делікатно Олексій Степанович почав розмову з хворою.