Мирославі зоставалися супи й каші. Валентина Іванівна все те бачила, але ніяк не реагувала. Головне для неї було те, щоб не трапилося нічого страшного з дітьми, а те, що Мирослава залишалася голодною, – такі дрібниці. Друга вихователька Ірина Михайлівна допрацьовувала останній рік до пенсії. Вона була виснажена багаторічною працею в цьому закладі та самим життям і вже, окрім жаданої пенсії, нічим не цікавилися. Чи їй було яке діло, що Мирослава голодна, коли у неї самої зашкалює тиск і тріщить голова? Ірина Михайлівна весь час поглядала на годинник. Здавалося, що вона рахує секунди до того моменту, коли зможе покинути цей заклад і опинитися вдома на дивані наодинці з подушкою. А Мирослава, змучена безсонням та недоїданням, через півроку зомліла прямо на заняттях. Її віднесли до інтернатівського медпункту, потім викликали лікаря, який дав направлення до психіатричної лікарні.
– Але чому туди?! – схлипнула Мирослава, коли те почула.
– По-перше, треба вилікувати енурез, – сказав лікар. – Ти ж хочеш вилікуватися?
– Так! – твердо відповіла Мирослава і сміливо пішла до машини «швидкої».
За нею з вікон спостерігали Люда та Юля. Боковим зором Мирослава помітила, як вони сміялися, тицяючи в її бік пальцями…
З лікарні Мирослава повернулася за місяць. Вона відпочила, посвіжішала, бо мала гарне харчування. Дівчина відчула в собі приплив нових сил, щоб давати відсіч Люді та Юлі. Але першого ж дня історія повторилася. За сніданком Люда плюнула в тарілку Мирослави. Дівчина мовчки віднесла тарілку з недоторканою кашею.
– Якщо ще раз так зробиш, – сказала Мирослава, нахилившись до вуха Люди, – я тебе вб’ю. Ти ж знаєш, звідки я повернулася.
– Га-га-га! – в один голос розсміялися Люда і Юля. – Хто тебе боїться, курка драна?!
Мирослава наївно гадала, що інцидент вичерпано. За обідом Юля поколупалася пальцем у носі, а потім цей палець тикнула Мирославі в борщ. Дівчата пообіцяли їй знову влаштувати «темну», але чомусь цього не зробили. Дочекавшись, доки вони поснуть, Мирослава довго думала про те, як їй бути далі. Вона так і не дійшла якогось певного висновку. Цієї ночі їй здалося, що бабуся її зрадила. Вона навчила Мирославу доглядати себе, бути завжди охайною, прати, прибирати, працювати на городі. Вона навчила бути доброю та поступливою, вірити людям, але вона не сказала, що за місце під сонцем треба боротися щодня, щогодини. Якщо не вміти цього робити, то цей великий світ тебе розчавить, як комаху на дорозі. Мирослава не знала, як вижити, коли стикнулася з реаліями життя. Вона була зовсім не готова до боротьби, все ще наївно вірячи в те, що світ тримається на доброті й щирості. Виявляється, що треба бути зубатою, щоб відхопити в життя свій ласий шматочок, але як це робити – бабуся не навчила. Усі питання залишилися без відповіді. Мирослава вирішила трішки зачекати, доки не знайде відповідь. Наразі їй залишалася ніч, щоб знову у снах побачити бабусю живою…
Мирослава почала малювати сіру смугу життя в інтернаті, але не закінчила, зупинилася. Недовго думаючи, послинила олівець і намалювала на сірому тлі чорні кружальця. Чи зможе