Мамай на народних картинах – це воїн під час медитації. Цей стан, у багатьох варіантах, як додатковий акцент підкреслює трохи схилена набік голова козака. На певний час відклавши зброю та військову справу, Мамай є мислителем, що звеличує свою душу думками про Бога та вічність, самовдосконалюється, творить образ довершеного воїна, котрий перекидається вовком під час бою. «Чого дивишся на мене? Хіба не знаєш, звідки я родом та як звати мене? Нічогісінько не знаєш! У мене ім’я не одне, а є їх до ката, як потрапиш на мого свата…» – такий текст подекуди трапляється під зображенням козака Мамая у деяких регіонах України.
Як твердять перекази, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани та відомі полковники були характерниками. З-поміж них – Остап Дашкевич, Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, а найбільший характерник серед них – Іван Сірко. За час свого отаманування Сірко брав участь у понад 100 битвах і не мав жодної поразки. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може обернутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Османський султан навіть видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. Побутує легенда, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло з собою в походи та були переконані, що він і мертвий наганяє жах на ворогів і допомагає їм перемагати. А згодом відтявши його правицю, ходили з нею на війну й за потреби виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!»
Польський історик Бартош Папроцький (1540–1614) написав спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх із себе руками та кидали назад у ворогів. Ті, у кого потрапляли ті кулі, гинули на місці. Масово чаклуни-характерники вперше взяли участь в обороні у квітні 1638 року Говтви від коронного війська, капелан якого Шимон Окольський згадував ось що: «Тисячами посадили на валах людей, гармату розложили на шанці, сотнями обсадили башти і брами, по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкували звідти і чинили замовлення на добру стрільбу, повітря і вогонь». Чимало сучасників свідчили про наявність козацьких чаклунів і чаклунок і у війську Богдана Хмельницького.
Загальновідомо, що 1775 року Запорозьку Січ зруйнували. На те були послані московські війська, яким більшість запорожців здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і перейшли за Дунай до Османської імперії, де заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Характерники показали себе і на новому місці – у війні з козаками-некрасівцями. За легендами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.
Після зруйнування Січі багато старих характерників залишилося на Великому Лузі. У народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці й умів заговорювати