Однак нашим предкам такі дії видавалися цілком логічними через зв’язок культу природи й культу предків. До нинішніх часів дожила заборона ховати потопельників і самогубців на цвинтарі, тобто на чистому й освяченому місці. Наші предки вірили, що коли цю заборону ламали (чи якщо на могилі такого небіжчика хтось ставив хрест або надгробок, хай навіть поховано його за межами цвинтаря), це могло спричинити посуху. Тоді таку могилу руйнували, хрест або надгробок (він символізував душу спочилого) викопували та вкидали у воду. Якщо посуха не припинялася, лили воду просто в могилу, прокопавши ямки, а іноді розкопували та обливали водою домовину або вкидали у воду труну з покійником чи самі його останки. Усе це, звісна річ, церква засуджувала, проте звичай зберігався в певних місцинах, зокрема на півдні сучасної України, аж до кінця XІX століття.
Викликали дощ також тим, що обмивали та купали живих людей – не лише на Поливаний понеділок чи на Купала, а й під час посухи. Коли довго не було дощу, намагалися несподівано скупати яку-небудь одягнену людину, зосібна вагітну жінку, що символізувала «матір – сиру землю».
До згаданих магічних дійств варто додати ритуальні обходи села, полів, церков, джерел, криниць із молитвою про дощ; одноденні (в один день від сходу до заходу сонця звершені) магічні дії – ткання рушників або виготовлення хрестів, які встановлювали на перехрестях або поблизу колодязів; дотримання заборон, приурочених до дня Благовіщення чи до Великодня; орання або копання землі (річища, що пересохло від посухи, або дна річки, дороги, яка символізувала річку); руйнування мурашників, забиття жаб і вужів.
Після навернення слов’ян у християнство магічні обряди в химерний спосіб переплелися з церковними ритуалами. У багатьох селах, благаючи Бога про дощ, улаштовували моління біля криниці, обхід колодязя, огороджування, обмітання, клечання його вінками, вкопування одноденного (виготовленого всією громадою) хреста коло нього, вимулювання, вичищення криниць, освячення води в них, виливання води та обливання нею (особливо спекотної днини пополудні); сколочення, биття, розбризкування, розмішування води в колодязі; вкидання в нього різних предметів (освяченого на Маковія маку й квіток, гороху, глиняного посуду або череп’я, навіть борщу або горщика з борщем); голосіння за потопельником коло криниці. Для цього вибирали найстарішу криницю та обходили її згідно з певними правилами. Попереду йшло троє вдів: перша несла ікону, друга – хліб-сіль, третя крокувала коло них. Усі бралися за руки, молилися, просили дощу, обходячи криницю тричі. Робили це лише жінки. Освяченою під час молебню водою кропили город, хату, худобу, подвір’я. Іноді хресна процесія йшла на поле й освячували жито, луг, болото, кринички, які були в полі чи лузі. Воду з усіх криниць у селі розливали на дорозі – це робили або всі мешканці, або вдівці чи вдови, або лише дівчата.
На Київщині задля викликання дощу зверталися по допомогу до магічно сильних рослин. У криницю сіяли мак, робили це дівчатка до семи років. Скрізь на Поліссі сіяли в колодязь