руки до неба; молодиці кропили поле молоком, а надто ті місця, де нива колосилася не так пишно; дорослі чоловіки з бубнами й сопілками грали, діти калатали та дзвонили на ниві; громада танцювала, стрибала, сміялася на лану, бігала межами, щоб вигнати з землі лихих духів.
Братом спориша наші предки називали межівника, котрий, за їхніми уявленнями, оберігав урожай від стихії, відганяв буревії та град від нив, принаджував родючі дощі. Давні українці вірили, що цей дух має кошик, у який збирає яйця, що їх полишили на межі птахи-роззяви, тож під час посухи після заходу сонця приносили на межу мертву воду й останнє знесене куркою яйце, що зазвичай є найменшим. Якщо межівник прийме пожертву, то вранці на межі не буде ні води, ані яйця, а протягом найближчих трьох днів піде дощ.
Волхви, знахарі, мольфари, відьми, ворожбити – хто вони?
Попри те, що кожна людина може вчиняти певні магічні ритуали й сподіватися на результат, за надійніше та певніше людство вважало й далі вважає звернення по магічну допомогу до тих, хто здобув рівень знань, потрібний на те, щоб здійснити бажане. Таких людей у різні часи називали по-різному, та, узагальнюючи їхні назвиська, можна вжити слово «маги».
Тож перші маги в давніх слов’ян з’явилися за часів природопоклонства, і називали їх волхвами. З давньоруської мови слово «волхв» перекладають як «чарівник, провидець». Волхви були язичницькими жерцями, що здійснювали богослужіння, приносили жертви та вміли пророкувати майбутнє. Саме вони проводили магічні ритуали, що мали на меті налагодити зв’язок із природними силами і спілкування з богами.
Волхви, як будь-які жерці, не тільки були посередниками між богами та людством, вони також мали обороняти населення від дошкулянь демонічних сил, дбали про матеріальні статки спільноти. Їм приносили різноманітні подарунки, а вони, зі свого боку, мали лікувати людей, захищати врожай та худобу й, звичайно, виконувати різноманітні ритуали, щоб зласкавити богів. Таємні знання волхвів мусили слугувати людям.
У давньоруській ієрархії волхви традиційно посідали високе становище поруч із правителем. Часто князі зверталися до них по пророцтво. Найдавніша згадка про волхвів належить до статті 912 року в «Повісті минулих літ», де якраз міститься розповідь про провіщення близької смерті князеві Олегові. Цю легенду яскраво описав О. Пушкін у своїй «Пісні про віщого Олега».
Старожитня магія чітко окреслювала обов’язки волхвів, існував розподіл їх на певні категорії відповідно до роду занять. Як свідчать дослідники давньої культури слов’ян, одна категорія волхвів відповідала за встановлення зв’язку з природними силами, інша спеціалізувалася на проведенні магічних ритуалів, спрямованих на закликання дощу або на відведення грози, третя лікувала. Волхви-лікарі готували зілля на основі магічних трав, додаючи їм лікувальних властивостей завдяки спеціальним замовлянням. Такі маги були впевнені, що вжиті ними слова допоможуть травам посилити свої лікувальні властивості.