те, що сталося, і дійшов неприємного висновку: більшість убитих мали так звані «боргові зошити», у яких вписували імена своїх боржників. А серед погромників були не лише польські жовніри, але й місцеві поляки із цих списків. І там дійсно ніхто не згадав би про ті зошити, якби не трапилась така «чудова» нагода.
– Ви гадаєте, що те саме можливе й у Перетині? – запитав Гутман.
– Коли хтось каламутить воду, догори спливає не тілько риба, але й всяке гімно, – відповів Андрій. – Риби можеш не боятисьи, а во друге…
– То що мені робити?
– Я не знаю! Хочеш – подаруй людям їхні борги, бо сам видиш – гроші зараз ніякі; хочеш – не давай більше в борг, поки не вернуть, що винні.
Андрій Валько попрямував до дверей.
– Чому ви так зі мною говорите? – зупинив його Гутман.
Андрій обернувся:
– Хочу, Мошку, щоб ти знав: хоч ти і не наш, але ти мені сьи видаєш ближчим, ніж Павловський з осади. Тим більше, кажуть, що наші апостоли тоже спочатку були не те що жидами, але й юдеями. Тому подумай на моїми словами!
Андрій Валько покинув склеп і швидкими кроками попрямував до Морозів.
Василь Мороз ще не чув його настанов перед від’їздом.
4
Левко Вовк обережно відчинив двері лабораторії, готовий до того, щоб отримати нагінку за своє запізнення (у дворічної Анни-Надії лізли зубки, тому вони з дружиною цілу ніч не спали), але застиг вражений.
Замість того щоб у такий час вже працювати, у чому не переставав кожного разу наголошувати професор Франц Екснер, співробітники сиділи за столами і… не відривали очей від газет, яких тут було багато. Здивований Левко вже готовий був зробити висновок, що професора сьогодні не буде – як-не-як сімдесят п’ять років, – але тут саме з-за однієї з газет виникла голова Екснера.
– Доброго дня, Лео! Запізнюєтесь ви сьогодні! Пропустили найголовніше! – з докором сказав професор.
– Що пропустив? – не зрозумів Левко. – Хтось випередив нас?
Він мав на увазі наукові дослідження, над якими вже другий рік працювала їхня лабораторія.
– Ви не читали вранішніх газет? – здивувався Екснер, і очі всіх присутніх відірвались від свого заняття і втупилися у Вовка.
– Не маю такої поганої звички, – зізнався Левко. – Вільного часу зранку майже немає, доводиться читати, снідаючи, а останнім часом у газетах пишуть таке, що аж ніяк не сприяє спокійному перетравленню їжі.
– Отут ви маєте рацію, Лео! – згодився професор. – Сьогоднішній матеріал залишив би неперетравленим увесь ваш сніданок.
– А що сталося?
– Вчора в Мюнхені наш співвітчизник спробував здійснити державний переворот!
– Хто? – не зрозумів Левко.
– Такий собі Адольф Гітлер з Лінца.
– Мій земляк! – озвався з-за крайнього столу Ганс Керн. – Мій дід у дитинстві приятелював з батьком Гітлера Алоїсом – у ті ще часи, коли вони обидва жили у Лінці і той носив прізвище своєї матері Шикльгрубер. Потім поміняв його на більш милозвучне.
– А нам чого переживати? –