гайовим змушувала Якова Смоляра хоча б раз на місяць бувати у повітовому місті. Зрештою, це виявилося не таким уже й обтяжуючим обов’язком: майже кожного разу Яків підбирав дорогою когось із односельців, та й візити до міста зазвичай закінчувалися тим, що він привозив додому чергову зарплатню.
Щоправда, сьогодні попутників не було, і всю дорогу Якова ніхто не відволікав від думок. А вони були невеселі…
«Тату, я єстем поляк…»
Ці слова із синового листа краяли його душу. Яків узагалі-то навіть спокійно поставився до рішення Михайла спочатку оженитися на польці Касі, а пізніше залишитися жити в якомусь незнайомому місті. Батько сприйняв це майже як належне: свого часу він сам забрав свою Олену чи не з-під вінця і також не питав згоди батьків, тому Яків нічого поганого не бачив у діях найстаршого сина.
Але…
«Тату, я єстем поляк, бо зараз ми всі жиємо в Польщі і тому всі є поляками».
Яків дивувався таким словам сина, неначе не він їх писав, неначе за спиною Михайла стояв хтось, хто водив його рукою. Неначе і не воював стрілець Михайло Смоляр проти тих самих поляків, неначе не вбили вони його брата Миколу!
«Ви маєте дякувати новій владі за те, що вас поставили гайовим, бо не кожний русин може получити такий чин, лише ті, кому довіряють».
Оте «русин» остаточно переконало Якова Смоляра, що листа писав не його син. Вже не син. Не міг його Михайло таке писати!
Наприкінці листа батькам було повідомлено, що вони стали дідом і бабою й мають онука Тадеуша, котрого хрестили у костелі Святого Леонарда.
Саме таке закінчення і відкинуло усілякі сумніви у словах сина.
«Тату, я єстем поляк…»
Цей біль Яків тримав у собі. Ніхто, навіть жінка, не знав, що твориться у нього в душі. Для Олени головним було те, що син живий, женився, став батьком і має свій магазин – все те, чого б він не добився тут.
Сани легко ковзали засніженою дорогою. Обабіч дороги піднімалися снігові кучугури, у яких навіть ховалися придорожні кущі. Сліпило низьке січневе сонце, від чого сльозилися очі. Попереду вже виникли перші хати Перетина. Після того як Яків віддав свою господарку під читальню «Просвіти» за суто символічну суму (як виявилося, просто так передати у постійне користування можна було лише через юриста, а це була клопітна робота, тому всі згодилися на варіанті оренди за суто символічну одну польську марку), його туди більше не тягнуло, він не ходив навіть на вечори, котрі організовувала молодь. Усе його життя тепер протікало на лісничівці, причому потроху він відібрав у Василя Вовка першість бути центром подій: якщо раніше саме кузня була тим місцем, де, бувало, обговорювалися й вирішувалися сільські проблеми, то тепер це відбувалося на лісничівці.
Проїжджаючи повз склеп Гутмана, Яків зауважив господаря. Той порався на обійсті, розгрібаючи сніг, що насипав за ніч. Почувши скрип від полозів саней, Моше підвів голову. Упізнавши Якова, він відклав убік лопату.
– Чи не погордує пан гайовий запрошенням посидіти у бідного Моше? – запитав він.
Смоляр