збройними силами Баварії генерал Отто фон Лосс і начальник баварської поліції полковник фон Зайссер. Гітлер тут же проголосив фон Кара регентом Баварії, Людендорфа – головнокомандувачем німецькою армією, а самого себе – імперським канцлером. Газета недвозначно натякнула на схожість цього походу з «походом на Рим», здійсненим Муссоліні рік тому. Наступного дня нацисти під знаменами зі свастикою і військовими штандартами тритисячною колоною, яку очолював Гітлер, Людендорф і Ґьорінг, попрямували до центру Мюнхена. Біля Міністерства оборони шлях їм перегородили посилені наряди поліції, чисельністю у сто чоловік. Після нетривалих перемовин почалась перестрілка, в якій загинуло шістнадцять нацистів і троє поліцейських. У Гітлера виявилася зламана ключиця (надто різко впав на бруківку при першому ж залпі – спрацювала навичка, вироблена на війні, крім того його намагалися прикрити своїми тіла члени СА, але не розрахували свої сили), а Ґьорінг отримав поранення в стегно. Протягом декількох годин після придушення путчу були заарештовані всі його лідери. Їх чекав суд, про наслідки якого можна було лише здогадуватися.
Левко відірвався від читання. Він не розумів, чому події в одній із земель Німеччини так схвилювали австрійців. На одну партію і одного лідера в Німеччині стало менше. Там ще комуністи залишилися!
Левко відклав газету. Треба приєднатися до інших, але він вирішив трохи зачекати. Так склалося, що у Відні він залишився сам. Усі його знайомі – про друзів не йдеться; за увесь час, що він жив в Австрії, Левко так і не зміг знайти справжнього друга, – залишили столицю: розчарувавшись у партнерах, відбув до Іспанії Василь Вишиваний, разом з Вільним університетом перебрався до Праги Іван Горбачевський. Навіть випадкове знайомство з Осипом Назаруком виявилося коротким. Влітку минулого року він поїхав до Канади, але там і залишився. До Левка доходили чутки, що Осип Назарук працює у якомусь часописі, але на цьому відомості про нього й обривалися.
Для Левка єдиною дорогою людиною стала Марія. Вона і маленька дочка були тим рятівним острівцем, куди він спішив кожного вечора. Ще й не часті листи з дому.
Батько взагалі не любив писати – а у ті часи, коли Левко жив вдома, то й писати було нікому, всі свої були поруч, – але зараз усе ж доводилося відписувати на лист сина. Спершу Левко хотів писати частіше, але вже після другого чи третього листа раптом виявилося, що описувати взагалі-то нічого, не хотілося повторюватися, і листи стали вже не такими частими. Тим не менш, кожних пару місяців він усе ж писав батькові. Напевне, раніше, коли і Відень, і Перетин належали одній державі, листи доходили швидше, хоч Левко цього достеменно не знав, але тепер завітному чотирикутнику доводилося минати два кордони, а насамкінець і львівський поштамт, де, можливо, не раз ламали собі голову над тим, де ж лежить цей таємничий Перетин, про який знають у самому Відні.
Листи батька не вирізнялися оригінальністю, повідали про звичайне буденне сільське життя, як от «недавно закінчили